Бог завжди подорожує інкогніто

— Що це?

— Ти мусиш їх убити. Усіх. Це твоя перша місія. Лише перша.

Батіг Катрін ляснув по підлозі дуже гучно, від чого собака безперервно люто загавкав.

— Але я не злочинець! Я не хочу нікого вбивати!

— Це буде добре для тебе, — відповів Дюбрей, чітко виокремлюючи кожне слово.

Мене охопила паніка. Ноги трусилися, щелепа дрижала й не давала говорити.

— Але зовсім. Я... не хочу. Зовсім. Я... не хочу.

— Тобі це потрібно. Повір мені, — сказав він спокусливим голоском. Ти ж розумієш, це все через твою історію. Щоб вийти з мороку, треба зануритися в морок. Не бійся!

— Я не можу, — белькотів я. — Я... не можу.

— У тебе немає вибору, — тиснув він.

Дюбрей пронизував мене поглядом і повільно наближався.

— Не підходьте! Я хочу піти звідси!

— Надто пізно. Ти не можеш.

— Пустіть.

Я кинувся до великих дверей зали. Вони були зачинені. Я почав смикати їх щосили.

— Відчиніть! — волав я, лупаючи кулаками по дверях. — Відчиніть двері!

Дюбрей повільно наближався до мене. Я повернувся спиною до дверей та схрестив руки.

— Ви не можете мене примусити. Я нікого не вб’ю.

— Не забувай, ти зобов’язався!

— А якщо я зніму із себе зобов’язання?

Від мого запитання Дюбрей гучно розсміявся — і від того демонічного сміху в мене застигла кров.

— У чому річ, чого вам так смішно?

— Якщо ти відмовишся від зобов’язань...

Скривившись, він повернувся до Катрін, яка подивилася на мене із жахливою посмішкою — гримасою, від якої мене ледь не знудило.

— Якщо ти відмовишся від зобов’язань... — він говорив повільно, а вогні відбивалися на його обличчі диявольським світлом. — Якщо ти відмовишся від зобов’язань, — повторив він макіавеллівським голосом, — я впишу твоє ім’я до цього переліку... і передам цей список іншому...

Цієї миті я почув, як за спиною клацнув замок. Я повернувся, відчинив двері, відштовхнув прислужника й кинувся тікати.

Голос Дюбрея переслідував мене, розлягався страшною луною коридорами та сходами:

— Ти зобов’язався! Зобов’язався! Зобов’язався!

Я прокинувся, аж підстрибнувши, спітнілий та задиханий.

Усвідомивши, що я вдома, оточений знайомими речами, я повернувся до реальності. Я розумів, що це був просто тривожний сон, але також цілком усвідомив, що дійсність може не надто відрізнятися від нічних пригод. Зрештою, я нічого не знав про Дюбрея та його справжні наміри... Я вписався в гру, не знаючи ні її правил, ні фіналу. Зрозуміло було лише те, що відмовитись я не можу. Такі були правила, і я був настільки дурний, що погодився...

Була шоста година. Я підвівся, повільно почав збиратися на роботу. Життя знову входило у свої права, і треба було повертатися на робоче місце, хоча сама думка про повернення в це зміїне кодло неймовірно гнітила мене.

Ванесса чекала на мою появу, щоб одразу ж, поки я йшов до свого кабінету, повідомити:

— Не знала, чи ти прийдеш, чи ні, тому, в очікуванні звістки від тебе, не скасовувала твоїх зустрічей на сього­дні. Мушу сказати, Фостері не надто зрадів твоїй учорашній відсутності. Але я тебе прикрила. Сказала йому, що в тебе голос був ледь живий і ти справді захворів. Не хочу хвалитися, але якби не я — він би нізащо тобі не повірив.