Марія Антуанетта
- Автор: Цвейг Стефан
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-7706-6
- Переводчик: Петр Всеволодович Таращук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Марія Антуанетта». Краткое содержание книги:
На цю незаконну альковну владарку ллється щедре проміння королівської ласки, всі лестощі й шана в’ються біля зухвалої коханки, що приндиться у Версалі так, що й королева не здужала б. Десь позаду в далеких кімнатах озлоблені королеві доньки стогнуть і нарікають на зухвалу хвойду, що зганьбила ввесь двір, поглумилася з тата, ослабила уряд, унеможливила будь-яке християнське родинне життя. Всією ненавистю своєї вимушеної чесноти — цим єдиним своїм достатком, бо ж нема в них чарівності, розуму й гідності, — три доньки ненавидять вавилонську блудницю, котрій тут замість їхньої матері догоджають, мов королеві, і зранку до вечора в них одне лиш на думці: як би поглузувати з неї, чим би зневажити і зашкодити.
Аж ось, на щастя, прибилася до двору з чужини мала ерцгерцогиня, Марія Антуанетта; їй, щоправда, тільки п’ятнадцять років, але завдяки своїй визначеній ролі майбутньої королеви вона віднині по праву стає першою дамою двору. З першої ж миті троє старих панн утішено заходилися нацьковувати нерозважне й невинне дівча, втягувати у війну з Дюбаррі. Поки вони підпиратимуть із пітьми, воно йтиме попереду й допоможе їм забити нечисту твар. Отож ніби й ніжно вони залучають недорослу принцесу до своєї спілки. Ні про що й не здогадавшись, Марія Антуанетта вже через кілька тижнів опинилась у вирі лютої боротьби.
Щойно прибувши, Марія Антуанетта не знала ні про існування, ні про незвичайне становище якоїсь там пані Дюбаррі: при дворі Марії Терезії панували суворі звичаї, про коханок і не чув ніхто. Лиш на першій вечері серед інших придворних дам вона бачить обвішану прикрасами повногруду пані в яскравому й пишному уборі, яка з цікавістю роздивляється її і яку називають «графинею» — графинею Дюбаррі. Але, плекаючи свої заміри, тітоньки відразу ж любесенько напосілись на недосвідчене дівча, все йому докладно з’ясували, — і за кілька тижнів Марія Антуанетта вже пише своїй матері про «sotte et impertinente créature»[24]. Голосно й ні над чим не замислюючись, вона розносить лихі й глузливі зауваження, вкладені в її жебонливі вуста любими тітоньками, і знуджений, завжди пожадливий до подібних сенсацій двір раптом здобув собі неабияку розвагу; Марія Антуанетта вбила собі в голову чи, радше, тітоньки вбили їй у голову, що їй треба якнайдошкульніше обскубати цю зухвалу приблуду, що, мов павич, розпускає пера на королівському дворі. По залізним законам Версальського етикету жодна нижча рангом дама не могла заговорити до вищої рангом, а мусила шанобливо чекати, аж поки до неї звернуться. Й певне, коли нема королеви, то найвище стоїть дофіна — й вона вволю користається цим правом. Холодно, глузливо й зачіпливо вона змушує цю графиню Дюбаррі все чекати й чекати на розмову, і та тижнями й місяцями зголодніло прагне однісінького слова. Це притьмом помітили донощики й лакузи, поєдинок їм став за диявольську розвагу, цілий двір утішено грівся коло вогню, дбайливо роздмуханого тітоньками. Всі жадібно стежили за Дюбаррі, що з погано тамованим гнівом сиділа серед інших придворних дам і мусила дивитись, як мала й зухвала п’ятнадцятирічна білявка весело, ба навіть зловтішно щебече з усіма жінками і, тільки глянувши на лискучу від діамантів графиню, мов на прозоре скло, не забувала суворо заціпити трохи відкопилену габсбурзьку губу й затято мовчала.
Дюбаррі, власне, була аж ніяк не лиха. Достеменна жінка з народу, вона мала всі переваги нижчих верств і певну ласкавість вискочня, була приязна й панібратська з усіма, хто був добрий до неї. Через пиху їй швидко припадав до серця кожен облесник, недбало й великодушно вона радо надає кожному, хто просить, — ця жінка нітрохи не була лиха або заздрісна. Але для Дюбаррі, що так запаморочливо видерлась угору, не досить просто відчувати владу, вона хоче її бачити й чути, прагне марнославно тішитися щедрим промінням неправедної шани, а над усе жадає потвердження своїх прав. Вона хоче сидіти попереду всіх придворних дам, хоче носити найкоштовніші діаманти, найпишніші вбори, мати найкращі повози й найбаскіших коней. Все це вона без клопоту отримує від легкодухого, сексуально цілком їй підвладного чоловіка, їй ні в чому не відмовляють. Але трагікомічність усіх незаконних володарів (не втік від цього навіть Наполеон!) саме в тому, що наостанок їхнє несите честолюбство прагне визнання від законних. Отож і графині Дюбаррі, хоч біля неї увивається все дворянство і їй потурає в усьому двір, після всіх уволених бажань кортить домогтись іще одного: щоб її становище визнала перша дама двору, щоб ерцгерцогиня Габсбурзького дому радо й приязно поставилась до неї. Бо ж мало, що ця «petite rousse»[25] (так у безсилій люті вона зве Марію Антуанетту), це мале й дурне шістнадцятирічне курча, що по-французьки до ладу й говорити не вміє, що не може доконати такої сміховинної дрібниці — зробити мужем власного чоловіка, — мало, що ця не по волі незайманка все копилить губи і без ножа її ріже перед очима цілого двору, вона навіть насмілилась цілком відкрито й безсоромно глузувати з неї, глузувати з наймогутнішої жінки при дворі — ні, так воно не минеться!
В цьому майже гомерівському двобої право безперечно й непохитно стоїть на боці Марії Антуанетти. В неї вище становище, їй зовсім нема потреби щось казати тій «дамі», бо ж попри всі полиски семимільйонних діамантів на грудях графиня стоїть набагато нижче спадкоємиці трону. Але Дюбаррі підпирає реальна влада, вона цупко тримає короля в руках. Уже скотившись на найнижчі щаблі морального падіння, цілком збайдужівши до держави, родини, підданих і світу, бундючний цинік — après moi le déluge[26], — Людовік XV прагне лише спокою й утіх. Занедбавши все, він анітрохи не журиться звичайністю на своєму дворі, добре знаючи, що мусив би тоді починати з себе. Він уже й так довго правив, у ці останні роки він хоче жити, жити тільки для себе, а по ньому все довколишнє нехай хоч западеться. І як же збаламутив його спокій цей раптовий і прикрий спалах жіночої війни! Дотримуючись епікурейських засад, він волів би нікуди не втручатись. Та Дюбаррі щодня йому туркає, що не дасть себе так ганьбити отій недорослій штучці, не дасть глузувати з себе перед цілим двором, що він мусить оборонити її, підняти її честь, а заразом і власну. Зрештою королю набридли ці крики і плачі, він викликає пані де Ноай, старшу фрейліну Марії Антуанетти, щоб таки дізнатися, звідки той вітер віє. Спершу він тільки вихваляє і славить онукову дружину. Але мало-помалу вплітає всілякі зауваження: на його думку, дофіна дозволяє собі трохи вільно розводитись про те, що бачить, і годилося б звернути на це її увагу, бо у вузькому родинному колі така поведінка може мати вкрай прикрі наслідки. Цю засторогу фрейліна враз переказала (чого й сподівалися від неї) Марії Антуанетті, та розповіла тітонькам і Вермонові, він, зрештою, австрійському послові Мерсі, а той, звичайно, на смерть перелякавшись, — що ж буде з альянсом! — мерщій відсилає посланця до Відня, написавши про все імператриці.
24
Дурну й нестерпну особу (франц.).
25
Мала рудуля (франц.).
26
По мені хоч потоп (франц.).