Чекаючи на Боджанґлза

— Якщо ти не навчишся розрізняти, котра година, то точно не встигнеш на жоден поїзд! — сказала вона, й інші діти в мене за спиною почали сміятися.

Вона ще й викликала до школи мою матір, аби поговорити про всі ці транспортні проблеми, але чомусь забула в неї розпитати про її розмір взуття. Тож моя матір, у якої з годинниками теж були проблеми, почала нервувати та заперечила:

— Мій син вміє читати та розрізняти, котра година, дивлячись на наручний годинник свого батька, цього цілком достатньо! Ви колись бачили, щоби після винайдення трактора селяни продовжували вчитися орати за допомогою коня та плуга?

Ця відповідь була розумною, але a priori для вчительки правильною ця відповідь не була. Вона криком відповіла матері, що ми — родина ненормальних, що вона такого раніше ніколи не бачила і що вже скоро облишить мене, посадить на задню парту та більше не перейматиметься.

«Того ж дня в обід, за декілька секунд після шкільного дзвоника, поки паперові годинники з зошиті цокали та потребували розв’язання, повернувши здивовані очі до вікна, наш син з полегшенням побачив, як маленьке подвір'я наповнюється димом локомотива, що віддалявся — то пішов маленький поїзд іншого життя».

Після рішення забрати мене зі школи батьки часто казали, що подарували мені чудову дочасну пенсію.

— Ти точно наймолодший на світі пенсіонер! — казав мій батько та по-дитячому заливався сміхом, як іноді сміються всі дорослі, а чи бодай мої батьки. Здавалося, вони дуже втішені тим, що я завжди поруч із ними, та й сам я більше не сумував ні через вагони, що саме проїхали, ні через вічне запізнення на поїзд. Я без жалю покинув клас, вчительку з бурхливою зачіскою та її фальшиву ракову пухлину в рукаві. Для моєї освіти в батьків було чимало ідей. Для занять математикою на мене одягали браслети, кольє, каблучки, які я мав рахувати — то було додавання, а потім із мене все знімали, роздягали аж до трусів — то було віднімання. Вони це називали «стриптиз-цифротиз», це було смішно. Для розв’язування задачок тато, як він сам казав, ставив мене в певні життєві ситуації. Наприклад, він набирав цілу ванну води, і ми рахували літри за допомогою літрової чи півлітрової пляшки, в процесі він просто засипав мене силою-силенною технічних запитань. За кожну неправильну відповідь він заливав мене водою — пляшку води просто на голову. Тож такі уроки математики часто перетворювалися на велике аква-свято. Аби я навчився відмінювати дієслова, вони вигадали цілий репертуар пісень, у яких займенники треба було впізнавати та показувати спеціальними жестами, тож я робив уроки буквально своїми руками, щиро витанцьовуючи хореографію в минулому часі. А ввечері я читав їм історії, що ми разом вигадали та записали протягом дня, або ж коротко переказував історії, що їх уже написали класики.