Чекаючи на Боджанґлза

— Там саме цвіте мигдаль, а ви ж не хочете, щоби мій син пропустив цвітіння мигдалю? Це несе загрозу його естетичному балансу!

Вочевидь, вчительці були байдужі і мигдаль, і квіти, їй було цілковито наплювати на мій естетичний баланс, але ми все одно їхали. Через це вчителька починала гніватися, це було жахливо, іноді гнів тривав аж до самого мого повернення. Раз так, то я тим паче був радий поїхати та цього гніву не бачити.

Я вже й сам не знав, що робити, аби помиритися з вчителькою, аж тут одного дня вирішив допомогти та зробити їй послугу, аби вона вибачила мене та той хворий почерк, мигдалевий цвіт і канікули в раю просто посеред навчального року. В класі відбувалося багато всього, щойно вона поверталася спиною до дошки, бо в неї не було очей на спині, тому я вирішив стати її очима на спині. Я викривав усе, усіх, увесь час. Тих, хто плювався паперовими кульками з трубочок, хто розмовляв під час уроку, хто списував, хто кого мастив клеєм, хто кривлявся, а також усіх інших. Коли це сталося вперше, було стільки емоцій у відповідь! Цього справді ніхто не чекав, запала гнітюча мовчанка, вчителька покарала того, хто плювався, залишивши його після уроків, а от подякувати мені взагалі забула. В наступні рази мала направду роздратований вигляд, запускала пальці в своє розбурхане пісочне волосся, аби показати, як їй незручно, аж поки одного дня не покарали саме мене. Спершу вона голосно запитала, що би я робив у 39-му. На що я відповів, розглядаючи черевики, що про це навіть не йдеться, бо я ношу 33-й розмір, і що якби носив 39-й, то вчився б у старших класах або навіть у старшій школі. Вчителька від хвилювання ставила запитання, які мала би ставити продавчиня взуття, тож я зробив висновок, що в неї буря не тільки у волоссі, але й у голові. Потім вона сказала, що я більше не маю робити їй таких послуг і що таких послуг взагалі не роблять. Їй, мовляв, не потрібні очі на спині, і це її власний вибір, і в неї на це є право. Одразу потому вона витягнула свій горб з рукава та висякалася, а я запитав, чи там у неї весь час один і той самий носовичок. Замість відповіді вона дуже сильно стиснула ті свої шмарклі в долоні та закричала, аби я вийшов з класу. Вже в коридорі я вирішив, що з цієї вчительки нічого взяти, крім хіба шмарклів. Коли я розповів матері всю цю історію з очима на спині, вона вирішила, що то моя історія про вигаданий день, і вигукнула: