Ченці-чудотворці

Му зазирнув під навіс човна і побачив там дівчину. «Справді, гарна», — подумав він і почав розпитувати, звідки вони, якого роду. Невдовзі старий дізнався, що немає у них нічого, крім цього човна, на якому мати з дочкою й живуть.

Далі Му розповів про синову хворобу та про те, чому з ним це сталося, і висловив надію, що Цюлянь перебереться на певний час до них, щоб побути з сином, поки той видужає. Стара заперечила, посилаючись на те, що їхні діти ще не заручені.

Висунувши голову з-під навісу, дівчина пильно дослухалася до їхньої розмови, а коли почула материну відповідь, на очах у неї виступили сльози. Мати, помітивши її засмучене обличчя, а також зваживши на прохання старого, нарешті погодилась.

Коли звечоріло і Му кудись пішов у справах, дівчина наблизилася до хворого і крізь сльози мовила:

— Бідолаха ти мій! Минулого разу я перемучилась, а тепер, виходить, і тебе спіткало те ж саме лихо? Що ж, треба було, щоб і ти відчув на собі всі ці страждання. Але ти дуже змарнів, і, певно, тепер тебе не скоро вилікуєш. Дозволь мені поки що прочитати тобі одного вірша!

Студент радісно закивав головою, і дівчина продекламувала йому того ж самого вірша Вана Цзяна, якого колись він їй читав.

— Так, але тоді це було призначено тобі, — сказав студент. — Хіба ж можна одним і тим же способом усіх лікувати? І все ж коли я слухаю твій голос, то відчуваю, як у мене ніби душа оживає. А тепер прочитай мені лишень оце: «Тисяча тисяч вербових гілок до заходу тягнуться»[*].

Дівчина виконала його прохання.

— Чудово! — похвалив її хворий. — А пам'ятаєш, люба, ти колись читала мені вірша, в якому були слова дівчини, що рвала лотос: «Лотос не встиг ще розквітнуть, а запах п'янкий уже чути здаля»[*]. Я й досі не можу забути цих слів. Якщо не важко, то, прошу, проспівай своїм гарним голосом його ще раз.

Дівчина проспівала, і тільки вона вимовила останнє слово, як юнак схопився з ліжка й закричав:

— Та чи я коли-небудь хворів?!

З цими словами він кинувся до Цюлянь, обняв її й міцно притис до грудей. Тяжкої хвороби ніби й не бувало.

Потім студент почав розпитувати кохану, що казав його батько, копи приходив до них, і чи пощастить влаштувати їхню справу. Дівчина, яка знала про батькове рішення, відповіла прямо:

— Нічого у нас не вийде.

Через кілька хвилин після того, як Цюлянь пішла, повернувся старий Му і дуже зрадів, побачивши, що його чадо вже на ногах. Намагаючись якось втішити й переконати сина, він без зволікань почав йому пояснювати:

— Дівчина вона непогана. Та одне шкода: їй з самого малечку довелося жити на човні, стояти біля керма, веслувати, співати простацькі пісні... А, крім того, може статися, що вона давно вже втратила невинність.

Студент нічого не відповів батькові. Коли ж той знову кудись подався, він розповів дівчині, якої думки про неї батько.