Історія України-Руси. До року 1340
- Автор: Грушевский Михаил Сергеевич
- Серия: Історія України-Руси #3
- Год: 1993
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія України-Руси. До року 1340». Краткое содержание книги:
У третьому томі висвітлюється історія Галичини та Волині від утворення тут держави князя Романа Мстиславовича до загарбання значної частини території Польським королівством, а також становище Наддніпрянщини за умов панування золотоординських ханів.
Нарештї родові рахунки нарушували ся й силоміць, оружною війною, самими князями, хоч то треба сказати, що переважна більшість тих війн і „котор” власне була наслїдком конфлїктів ріжних родових рахунків та всяких ”історичних прав”. Так боротьба Мономаховичів і Ольговичів, що наповнює собою історію сих часів, була наслїдком бажання Мономаховичів виключити Ольговичів від київського стола і задержати його виключно в своїм володїнню, як отчину Мономаха по його виборі 1113 р., тим часом як Ольговичі не признають такого отчинного характеру за київським столом. Меньш довга, але ще тяжша боротьба Мстиславичів з суздальськими стриями виходила з бажання Мстиславових потомків виключити сих стриїв від київської волости наслїдком Мономахового тестаменту, тим часом як суздальська лїнїя нїяк не хоче вирікти ся своїх прав родового старшинства, і т. и.
Ограничуваний і порушуваний усїми отсими чинниками і моментами, родовий принціп, очевидно, тільки по части міг нормувати подїл столів, і тому то реальне старшинство не завсїди стояло в згодї з дїйсним родовим старшинством. Але я ще раз мушу піднести, що при всїм тім родовий принціп признавав ся князями, навіть тодї, як вони розминали ся з ним (пор. нпр. вище подані слова Ізяслава Мстиславича про Юрия), і в значній мірі він усе таки кермував роскладом столів, переважно перед усяким иньшим принціпом. З сього погляду — як родовий принціп комбінував ся з иньшими чинниками в відносинах князїв між собою, ми в українсько-руських землях бачимо кілька відмінних типів.
Найбільше чистий тип родових відносин держав ся, як то вже підносили-сьмо, в Чернигівщинї. Хоч тут була виключена молодша лїнїя Сьвятославичів, а були проби зробити теж і з старшою лїнїєю, та й поодиноких конфлїктів не бракувало 24), але в усякім разї в XII в. виробила ся тут система ”лЂствичного восхожденія”, що й переводила ся досить ще докладно: брати в міру свого старшинства переходили з стола на стіл, а за ними в тім же порядку переходили на другорядних столах їх сини.
В Київщинї громада стояла за спадщиною в простій лїнїї, але князї з родини Мстислава Мономаховича в своїй лїнїї тримали ся до певної міри родового порядку, хоч і виключали з початку (на підставі Мономахового тестаменту) суздальських стриїв. І так по Ізяславу наступає його брат Ростислав; третій — Володимир дістав теж стіл, хоч і не зараз. В другім поколїню йшли Ізяславичі (по Мстиславу, з перервою, Ярослав), потім Ростиславичі (Роман і Рюрик). Отже було й тут „лЂствичноє восхожденіє”, хоч і з великими замішаннями й збочіннями.
На Волини й у Галичинї, скільки можемо зміркувати, переважала спадщина в простій лїнїї, хоч в серединї деяких родин (можемо се напевно сказати про родину Ярослава луцького) бачимо переходи братів з стола на стіл.
Переяславщина служила експозитурою чужоземських династий, і тут нїякого порядку не можна шукати.
Що до Турово-пинської землї, то тут при кінцї XII в. ми бачимо родовий порядок; але сим коротким моментом наші відомости й кінчать ся.
Старшинство „у всїй Руській землї” в XI-XII вв. давав київський стіл, незалежно від того, чи київський князь був дїйсно старшим в родї чи нї. Тільки в 70-х рр. XII в. (кілька років) Андрій, а в 80-х і аж до смерти своєї Всеволод уважали ся старійшинами, хоч сидїли не в Київі, а в Суздальщинї. З смертию Всеволода і аж до 1230-х рр., коли на Українї першу ролю здобув Данило, — Київ, хоч і ослаблений, бодай для українського Поднїпровя був знову найстаршим столом. Розумієть ся, надати сьому старійшинству більш або меньш реальне значіннє — се залежало від особистих здібностей і сил князя: чи мав він загальне признаннє, чи міг чимсь заімпонувати иньшим князям.
В такім лише разї міг він користати з тих прероґатив, які йому надавало становище старійшини.
Такий старійшина мав уважати ся „в отца мЂсто” всїми князями, і на сїй підставі він мав право жадати від них не тільки поважання, але й послушности. Розумієть ся, степень сього поважання й послушности залежали від того, якими реальнїйшими арґументами міг сей старійшина підперти своє моральне право. При тім, як вище було зазначено, відносини меньших князїв до старійшини мали опирати ся на моральних почутях, „любови”, не на якімсь служебнім обовязку, без ображення братських відносин. В своїй науцї дїтям Ярослав, поручаючи синам слухати ся старшого брата як батька, заразом поручає їм всїм взагалї (значить і старшому в відносинах до меньших) „послушати брату брата” — себто бути взагалї вирозумілими й згідними в своїх відносинах. Але коли в руках якогось мало здібного й мало авторитетного князя се моральне право на поважаннє й послушність сходило нї на що, то в руках сильного й авторитетного князя воно переходило на зовсїм реальну власть, супроти котрої становище молодших князїв дуже наближало ся до становища „підручних”. Мономах нпр. обовязує молодших князїв „во всемъ послушати” його, „приходити когда тя позову”, й за занедбаннє або спротивленнє він карає непослушних відбираючи волости. Подібні жадання ставляв і туж екзекутиву переводив над непослушними князями й його син Мстислав. При тім сї жадання вони ставляли не тільки до членів Ярославового рода, але й до полоцьких князїв, що становили цїлком відокремлену династию і в усякі „братські” справи і акції Ярославичів не входили — нове потвердженнє того, що старійшинство тих київських князїв операло ся не на родових правах (тим більше, що і в родинї Ярослава вони зовсїм не були старійшими), а на полїтичній традиції найстаршого стола — Київа.