Історія України-Руси. До року 1340

Разом з тим утворила ся неперехідна безодня між князївською верствою, покликаною до князювання в землях Руської держави, і всякою иньшою підданською, нпр. між князями й боярством — хоч би й найвищим. З другого боку — виникала ідея рівности князїв і їх не-служебности. Характеристично висловили сей погляд київські Ростиславичі в своїм звістнім конфлїктї з Андрієм: „ми досї уважали тебе мов би батьком з любови; коли ж ти з такими річами (роспорядженнями) прислав єси до нас, наче не до князя, а до підручного і простого чоловіка, то роби собі, що хочеш, а ми складаємо ся на божу волю” 4). Таким чином князї відріжняють послушність з власної волї, з моральних мотивів, від служебної залежности. Князь не може бути нїчиїм слугою, бодай в теорії; катеґорія служебних князїв витворюєть ся вже в часах упадку руського державного житя, в 2-ій пол. XIII в., хоч на практицї меньші, дрібні князї й перед тим стоять часом в дуже тїсній залежности від ”старших”. З другого боку боярин хоч би й найславнїйший все зістаєть ся лише ”підручним”, слугою князя. Коли декотрі з галицьких бояр хотїли за часів галицьких замішань переломити сю границю й засїсти на княжім столї, се викликало великий скандал і обуреннє серед князїв: боярина Володислава, що був „вокняжив ся й сїв на столї” в Галичу, дуже скоро скинено й увязнено, „бо не гаразд боярину княжити в Галичу” 5), „а й дїтям своїм і роду свому він пошкодив, по словам лїтописи, своїм князюваннєм, бо всї князї через те не хотїли його дїтей” 6).

Рівноправні в теорії, князї одначе не були рівнорядними. Значне степенованнє між них вносило з одного боку — родинне старшинство, з другого — старшинство і взагалї неоднакове значіннє й вартість їх столів-волостей. Ідея родового старшинства і взагалї родових відносин дуже широко й радо уживала ся князями для характеризовання сього степеновання й взагалї своїх відносин; тим акцентував ся чисто моральний (в теорії бодай) характер залежности князїв меньших від старших і їх рівноправність при тім степенованню. Князї мали представляти членів родини, де можуть бути старші й меньші, сильнїйші й слабші, але нема місця для панів і слуг, володарів і підручних. Тому кождого старшого князя залюбки звуть вони батьком, а себе все — „братиєю”. Патріархальні відносини батька і сина мали покривати й осоложувати відносини залежности, що укладали ся самим житєм, або й вимагали ся сьвідомо старшими князями в інтересах державного ладу. Ми бачили, як Ярослав каже свому старшому сину Ізяславу бути ”в отца мЂсто” для молодших братів і свояків; Ізяслав Мстиславич, поясняючи свою покірність Всеволоду Ольговичу, каже, що він мав його за батька, яко старшого зятя 7); Ярослав галицький, обіцюючи послушність Ізяславу Мстиславичу, називає його своїм батьком; рязанські князї „имяхуть отиємъ собЂ” Ростислава Мстиславича, і т. и. 8).