Гіркий дим. Міст
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Гіркий дим. Міст». Краткое содержание книги:
Повість «Міст» — оповідь про долю п’ятьох учасників розвідувально-диверсійної групи, яка здійснила сміливий рейд по фашистських тилах під час Великої Вітчизняної війни.
Ніхто не відгукнувся. Павло Олександрович покликав ще раз, але марно.
— Не чує… — сказала Галя.
Дубинський лайнувся в душі й знову пішов по дрова. Поки збирав, вогнище згасло, довелося знову роздмухувати, але вода все ж закипіла.
А Олега все не було.
Павло Олександрович попросив дівчину дістати чай для заварки. Покопавшись у сумці, Галя підвела на Дубинського розгублені очі й прошепотіла:
— Чаю нема… і взагалі… — вона не докінчила, висипала з сумки продукти просто на брезент.
Дубинський глянув і все збагнув.
Олег пішов від них. Пішов, захопивши частину продуктів. Рівно третину, а чай забрав увесь.
Галя схлипнула, зовсім по-дитячому розтерла сльози на щоках, хотіла щось сказати і розридалася вголос.
Дубинський не став її втішати, пішов до вогнища і приніс чайник. Налив дівчині повний кухоль окропу, підсунув цукерку й маленький шматочок хліба з кружальцем ковбаси.
Галя заперечливо похитала головою, та Павло Олександрович гримнув на неї:
— Розрюмсалося дівчисько! Радіти треба — вчасно людину розкусила…
— Але ж він… — усе ще схлипуючи проказала Галя і замовкла, зрозумівши, що ніякі слова не виправдають Олега.
Павло Олександрович пив окріп і думав. Сам він Галю не донесе. Коли б ще були продукти! А в них сто грамів масла, кільце ковбаси й чверть буханця хліба. Фактично на два дні напівголодного існування. За ці два дні він пройде найбільше кілометрів п’ятнадцять, виснажиться сам і виснажить дівчину. Якщо ж залишитися тут, то продукти вони розтягнуть на три дні. Потім ще кілька днів протримаються без їжі, а за цей час може розпогодитись або хтось із мисливців випадково надибав їх. Крім того, Олег, можливо, дістанеться до селища, і вертольоти спробують розшукати їх. Якісь шанси все ж є, і краще лишитися на місці.
Він виклав дівчині ці міркування, й вона погодилась одразу. Погодилася б на будь-яку пропозицію, та й що мала робити: цілком залежала від нього.
Дубинський примусив Галю поснідати, дбайливо закутав її в пальто і пішов збирати дрова. Їх треба було мати під рукою достатньо, тепер від його вміння швидко розвести вогнище залежала їхня доля — почувши гуркіт літака чи вертольота, мав подавати сигнал.
Збираючи гілляччя, Дубинський знайшов невеличку розколину в схилі сопки, тут було затишніше, розколина хоч трохи захищала від холодного вітру, і Павло Олександрович перетягнув сюди дівчину. Розклав поруч вогнище й знову подався по дрова. На щастя, сніг ущух, а вітер, хоч і пронизливий, все ж давав якусь надію — він міг розігнати туман і хмари.
Та їхні сподівання не справдилися, хмари летіли низько над землею, посіявся нудний, дрібний дощ, від цієї мжички ніде не було рятунку — шкірянка Дубинського намокла, він відчував вологу мало не кожною клітинкою свого тіла, хотілося кинути все під три чорти й залізти під брезент, але він вперто ходив біля розколини, весь час розширюючи коло пошуків, і скоро назбирав досить велику купу хмизу.
Тепер міг трохи відпочити. Підкинув дров у ледь тліюче вогнище і заховався під брезентом коло Галі. Потім вони пообідали — випили окропу і з’їли свої бутерброди. Галя мовила зовсім просто:
— Лягайте поруч, так буде тепліше…
Цим вона наче виправдовувала його близькість, зрештою це було правильно, до того ж Дубинському й справді хотілося бути зовсім поруч — він ліг, правда нерішуче, але Галя сама розстебнула йому гудзики на пальті, обняла за шию й пригорнулася міцно.
Вночі дощ перестав, але Дубинський спав міцно і не знав, що вітер розігнав хмари і вертольоти піднялися в небо й шукають їх. Якби він знав це, давно б підкинув гілляччя в пригасле вогнище, й один з вертольотів уже помітив би їх, але вони спали обоє…
І все ж маленький, зовсім маленький димок од вогнища таки помітили з вертольота, й пілот про всяк випадок спрямував машину до озерця попід сопками, зрештою це могло бути пасмо приозерного туману, проте пілот був досвідчений і уважний, він узяв курс на цей ледь помітний димок, і тоді Дубинський прокинувся від гуркоту машини в небі…
Вони сиділи під квітучою яблунею за столом, застеленим цератою, пили пиво і їли раки. Якось воно все вийшло випадково: Котлубай повертався зі школи і, проходячи повз садибу голови, побачив, як шофер вивантажує з машини ящик з пляшками. Обминув «Волгу», трохи подивувавшись, — їхній голова не пив, та не встиг ступити й кількох кроків, як почув:
— Куди ж ти, Володимире Степановичу, йди сюди!..
Озирнувся. Голова в майці перегнувся через бильця ганку, махав руками.
— Гості в тебе?