Гіркий дим. Міст
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: Молодь
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Гіркий дим. Міст». Краткое содержание книги:
Повість «Міст» — оповідь про долю п’ятьох учасників розвідувально-диверсійної групи, яка здійснила сміливий рейд по фашистських тилах під час Великої Вітчизняної війни.
Але нічого осудливого не можна було прочитати на незворушному обличчі секретаря…
Академік погладжував папірець долонею. Вони — четверо живих — стоять над могилою п’ятого…
Боже мій, який молодець Дорош: нагадав!
Тоді, відразу по війні, вони трохи листувались. Волков одержав од лейтенанта чотири чи п’ять звісточок, проте час обірвав їхні зв’язки — Вячеслав мав усе більше турбот і справ, і спомини про ті роки дедалі рідше навідували його…
Лист від Дороша пробудив їх, він неначе знову стояв над могильним горбком, мокрий і втомлений, з автоматом на грудях. Рядовий Сугубчик — це слово зараз милувало його слух: він знав, що ордени й медалі, різні звання, ступені й відзнаки не поставлять його вище від лейтенанта Дороша, мабуть, все вже трохи змістилося, а проте немає нічого вищого за їхнє фронтове братерство.
Легка усмішка торкнулась уст академіка: за ці роки отам, за дверима оцього довгого кабінету, у величезній приймальній, заставленій оббитими шкірою кріслами, він перебачив багатьох високопоставлених військових, генералів і полковників, та найвищим командиром для нього завжди залишався лейтенант Дорош.
Тільки лейтенант Дорош.
Волков заховав лист Дороша до спідньої кишені піджака. Йому захотілося знову стати отим Сугубчиком — наївним і юним… Подумав, що роки все ж замутили його… Він піймав очікувальний погляд секретаря і всміхнувся.
Секретар знав цю усмішку.
— Переглянете службове листування? — запитав так, для годиться, бо встиг вивчити усі звички шефа: коли отак усміхається — геть усіляку бюрократію. Тепер академік зачиниться в кабінеті або піде по інститутських коридорах і лабораторіях, заводячи розмови з різними лаборантами й аспірантами…
Секретар не помилився.
— Перекиньте все це Антону Сергійовичу, — попросив Волков. — І от що… Дізнайтесь, коли післязавтра можна вилетіти до Львова. Я маю там бути в першій половині дня.
Секретар акуратно склав папери до папки, підвівся й нагадав чемно:
— Але ж, Вячеславе Георгійовичу, післязавтра у вас засідання в інституті, крім того, якщо ви приймете запрошення, котре надійшло сьогодні…
— Ніяких інститутів! — обірвав секретаря Волков. — І ніяких запрошень, звідки б вони не були.
Секретар стримав бажання знизати плечима: що ж, на те вони й академіки, щоб мати право на дивацтво.
Павло Олександрович дивився, як завантажують літак якимись ящиками, і слухав трохи неуважно начальника загону. Він був неуважний не тому, що зверхньо ставився до підлеглих чи мав поганий настрій: про все вже було сказано, всі питання розв’язано, просто начальник загону виконував напівслужбову, напівприватну функцію — проводжав свого безпосереднього шефа, який мав через кілька хвилин сісти в літак, піднятися в повітря і взяти курс на Петропавловськ чи, як його офіційно іменують в атласах та довідниках, Петропавловськ-Камчатський.
Погода була мерзенна — травень, а тут ось-ось зірветься мокрий сніг, і Дубинський підняв комір свого шкіряного пальта.
Загалом погода була нельотна, але в цих місцях рідко буває краща, головне, що в Петропавловську можна приземлитися, а пілот у них класний, Дубинський літав з ним уже три роки й не сумнівався, що той міг би посадити літак із зав’язаними очима.
Ящики з мінералами повантажили, і другий пілот — Дубинський знав тільки, що звуть його Олегом, він летів з ним лише втретє — підійшов до Павла Олександровича і, ніяково усміхнувшись, мовив:
— Є прохання до вас. Я розмовляв з Василем Васильовичем, він не заперечує, але сказав, якщо ви дозволите…
Василь Васильович — перший пілот, був не тільки підлеглим, а й другом Дубинського, і Павло Олександрович відповів цілком серйозно:
— Якщо Василь Васильович не заперечує, то я й поготів… Але в чім річ? — Він був здивований: якісь прохання перед самісіньким вильотом тут, у селищі, яке складається з чотирьох десятків дерев’яних будиночків і де все відомо за тиждень наперед?
Пілот переступив з ноги на ногу, для чогось посмикав замок-блискавку на куртці й попросив:
— Розумієте… Наречена тут у мене, і ми б хотіли до Петропавловська…
— Наречена? — щиро здивувався Павло Олександрович. Він звик знати про все, що робиться в його парафії, аж до дрібниць, а тут, у богом забутому закуті, така подія, і ніхто ані пари з уст. — І хто ж вона?
Пілот розстебнув замок-блискавку й сказав, наче вибачався:
— Оце познайомилися… Галя, вчителька, ну й вирішили в Петропавловську розписатися.