Шестикрилець. Шоломи в сонці
- Автор: Гриневичева Катря
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Шестикрилець. Шоломи в сонці». Краткое содержание книги:
У центрі повісті «Шестикрилець» – образ Романа Мстиславича, який відстояв Русь від католицької експансії Ватікану.
«Шоломи в сонці», хронологічно продовжуючи «Шестикрилець», відтворюють перший рік життя Галицько-Волинського князівства після смерті Романа, який загинув під час походу 1205 р.
ШОЛОМИ В СОНЦІ
XXX
«Зберемо женців, сімсот молодців,
Зберемо возів, сімсот обозів».
(з нар. пісень)
Заходові облаки, як сувій золотоглаву проміж соболі, понад чорнобір. То тут, то там хатка зчервонена попалом у тумані верб. Осторонь кривулькою потік, при берегах посвіт несамовитий, – течійка крови з чийогось серця.
Он вражий лучник розтягйувся горілиць, руки долонями уверх. Повз пальців бігають муравлі, червоні й чорні. Лучник тріває посеред зелени, ніби наслухує згару, ще й доси з куривом. Або мріє з усіх сил, приспаний терпким дурманом материнки, від якого хмеліють також муравлі. На устах осміх, трохи ніяковий, ніби ухо чує ще доси твердий глум села:
– Гей, як баби заберуть кочерги, то мете і штани лишати!
Ні чечітки, ні синиць, глухе гилля над бовдурами придимлених стріх. Ніде більця доріжкою, ніде…
Це П’ятидні, над селом двір Товстого. У далечі обриси стольного міста Волині, золотий посвіт Володимира.
Княгиня сидить півлежма у кріслі в коверцях, високий копіт підков, що йшов з нею крізь биті шляхи, не вгаває, – кожна думка це блиск і ритм колісся в лету. Малі ноги у чижмах задертих, як червоні човенця, – над головою низький півкруг стелини, ділений вчетверо, уся ж гридня під трьома аркадами в дванацять луків, як кам’яні брови. Проміж поля трикутних глибин письмо: місяці в лицях. Кметь у кучмі, що гріє руки побіля ватри, дівчина, що несе квітки, винозбори… Все під старовіцькою склицею, якої тайни не знає ніхто.
Яке ж це добро стежити ось так без руху за крутіжжю тіней верх полив’яної долівки, скринь зі свастикою, добрим амулетом, ослонів під налавниками у жовтих огнях! Прогули страхіття роз-пучливого подвигу, лігва в незнаних житлах, сни, насуплені недовір’ям… Ще й ранки, коли в трепеті душі стрічала Аклана біля воза, як ладив його до дальшої дороги! Міг же, хоч з тавром, цільнути ніччю зі скарбом Мстихів у степ, у вирій…
О, добро мріяти! Від піль ген бренькіт серпів, гострених об бабку, якась гребеночка має рукавами над головою, ніби ладиться злетіти над свіжим курганом, над розбитими межами… Співає…
Будьто й не слідно руїн та згару від пімсти Лісконогого і сонцем осяяні всі дороги, де гнала в крику і крові громова січ Андрія.
Княгиня слухає, – крізь недоперті двері два голоси, музикою один матери, а другий дитини:
– Що гляну, донечко, черешень у кошілях хоч жмутком та поменше. Вечір іде, нікому рвати знову.
Чийсь пальчик на устах, голосок із сопілки родом, раз сміх, раз сльози:
– Богиньки з черешнями всуміш, матусю… Підтягне кожна зелену ніжку під себе, нітрохи її не видно. А тілько ви за двері, щонайчервоніші навтіки, котра на піч проміж сушеницю, а котра в комору, у глечик із молоком…
Хтось там жваво порається біля челюстий, хтось вигукує упротяж:
– Богиночки, обманнички, а гетьте на гилля!
Стук-стук!
Увійде Товстий, просторічний:
– Княгине, я тілько що з Володимира, запораїв в’їзд у замок на завтра, як бажаєте. Місто кричить під небо з утіхи і з усіх сторін текуть люди зі свічами в дарі церквам, а рада міста і вислала в замковий собор шату зі шкарлатного оксамиту і коня, цілого в шкарлаті. Викочують бочки зі смолою для вечірних огнів, грища висипують піском, а силачі міста заздалегідь обвивають п’ястуки шовковими хустками для завтрішних дужань об меч, дар столиці…
Обернувся, слово молотом, ґаздівське:
– Дівко, гей!
Він дав дорогу чорнокосій служебці з вечірним сонцем в очах:
– З княжих це скарбів, – шати вашої свекри, храмові…
Служебка стелила верх скринь наруччя уборів, твердих і шумливих, як наруччя листя. А скрині яснодубові, а ткань золотом процвитає, на шовку птахи і гилля, квітки і звірі. Сукні ж як дзвони, – з узькими станами, смугнасте сяйво у згортках, ніби від хвилі високих грудей, від тайни минулих красот…
Верх уборів рантухи біло випрані, з мереживом так чітким, як день.
– Колісниця мабудь і’д нам жене, – покмітив боярин.
Справді, загуло брендяком, – стало.
Княгиня перепрошувала Товстого: від втоми і насолоди спочивком сидить оце самотою, осторонь всіх. Прижмурила очі до півдитинного сміху:
– Скажіть, боярине, чи є ще край київських воріт у Володимирі така вузька вуличка, що коли їде віз, запряжений волами, треба тікати у сіни домів, щоби не настромитися на роги?
– Де ж їй діватися, княгине? – і собі осміхнувся Товстий та перечесав рукою чуба над чолом сміливця, у загарі боєвих днів. – Вуличка ця сьогодні одна з найбільше відомих із-за ситих складниць і веселих купчих.