Шестикрилець. Шоломи в сонці
- Автор: Гриневичева Катря
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Шестикрилець. Шоломи в сонці». Краткое содержание книги:
У центрі повісті «Шестикрилець» – образ Романа Мстиславича, який відстояв Русь від католицької експансії Ватікану.
«Шоломи в сонці», хронологічно продовжуючи «Шестикрилець», відтворюють перший рік життя Галицько-Волинського князівства після смерті Романа, який загинув під час походу 1205 р.
– Гаразд! – весело уловів Ждан. – Нехай легіні трохи по долах бескидують!
Він з охоти затягнув пісню, якої метр, ритм та напів пригадували журчання потока. Йому через хвилю відповіли чітко з другого, третого, четвертого верха…
Пісня дзвонила, гей скок водопаду. Видно було, як співці кладуть сіно в пластинки, вершать, а тоді стоять чорними сильветами проти неба, ніби велетні, що ждуть чогось…
А Ждан не гаявся, зібрав хворост у три могили, осторонь одна одної, виняв із-за череса, зашпинькуваного міддю, невідступне кресало й векелию, піджог. Кур повз по травах, сивів, а тоді стрілив під теплий сумерк, як трираменний огневий сигнал.
– Під Галичем є урочище, Відун, туди текти на конях з луками, з бардою, корж у тайстру, буката будза, годі. Проче у мене на руках. Подумав:
– На Купайла відай поспієте у свояси.
Ще говорив, як праворуч, там, де шафір розчолин розв’язувався в лагідних спохиллях, заграла огнями потрійна ватра, червоний пал облетів царини, став.
Ждан осміхнувся суворо:
– Улас.
В цю мить зачервоніло далеко ліворуч, іскри жузжали там, як чмелі.
Ждан уловів удруге:
– Скакун.
Ватри горіли одна по одній, широким вінцем вкруг гір, а Ждан вичислював чимраз скоріше:
– Чудин.
– Мовчан.
– Забор.
– Поглод.
– Стривігор.
Повернув і’д Дужові смажне лице, мідь:
– Завтра, поки сонце здійметься он там, над Білою Кобилою, прийдуть по моє слово. Не токмо що в твоє Бідунове урочище, – до самого Пекуна в гості відповідні… Хлопці до набутку!
Дуж облеплено приляг, підпер голову на розчепіреній долоні і сказав з їддю вглиб колиби:
– А того там… заберіть зі собою!
В тій хвилі з купки ялиць вкруг овечої кошари сховзнулася хмарка, випрямила перед себе обрис рамен, плила. На грудях, зрожевілих наскрізь, паліла низка світлушок, семикрапчаток, скрипаків, приспаних блекотом і пряним пахом вовчих черешень.
У якийсь раз звид обігнувся бедрами, як п’ядун верх вориння, заморгав смарагдовими віями, мов проміж теплих сліз, і щось крилате, шурпате вшелеснулося в ялівець з головою, ніби в кубельце.
… В глубоку ніч Дужем кинуло з лігва, він провергся в радісній чуйности душі, від вражіння сили, націленої до мети.
Чув себе на верхах гір і на верхах життя. Тоя? Розумів, що її не потребує. Один раз, коли сумнівався, там біля хати вдівця, у прочуттю майбутньої обиди шукав опори її плечей. А вона, з посвітом втіхи й печалі в очах, заквітчана, мов літна діброва, слухала, як мече в юрбу слова нечувані й цвяхає ними, гей вогнем.
Тепер Тоя не належала більше до круга його судеб.
З цим допевненням сум сплив на Дужа як блиск. Щось унутрі закупа перезрівало, ждало на час, щоби скотитися з висот униз, або підняти знизу уверх. Сила його шукала шляхів до нової переміни.
Ось шумить ущерть безголоса глуша полонини, будьто сотні літ йдуть, минають і він, не він, а хтось величний, в чаплиних егретах, з пірначем, ні, ще не той, а хтось битий на паль проміж шальні вогні руїн, – пробіг, інший знову, в’язнений в казематах, зацитьканий в снігах…
Простягнувся полегки горілиць, впер очі в тьму.
А тоді – ясноока павутина сперла груди об одвірок і пішла вперед легко, мов по склі. До руки в завійках косами схилилася, цяткастою згардою блимнула самоцвітне, зіницями ніжила, вела… Писана краля, нявочка!
Рявкнув свист понад кутнє лігво, зимарка загула, Дуж встромив ніж свій у нявчине серце, – і лютий, впав в імлу, як сніп.
КНЯЗЬ ЧОРНОРИЗЕЦЬ
XXІX
«Ой жніте, женчики, обжинайтеся,
І на чорну хмару озирайтеся…»
(з нар. пісень)
Під Купальну ніч, як відьми летять на кочергах у Київ на грище, стежі Рюрика були вже недалеко Дністра, один скок від Галича.
Сам наїздник гнав обіч чернігівських і смоленських князів на чолі купи полків у шкірах та залізі. Сипалися ніби наглий град грузовиною й пісками, полями як рута, левадами в росах, під хмільний спів перебендь, приповідки смішак, лицарську пісню боянів.
Співець чернігівської дружини Ходина їхав поруч княжя, – велич у невидимій короні, окрил на ньому з багру розшитий під злотоглав, япанчиця з фіялкового шовку з узороччям, – колпак із полуміни, з чорногр соболя.
Співцеву гуслю, як ковчег Господен, везли за ним у колісниці заплетеній дубовим листям…
Під Микулином поталанило Рюрикові. Галицькі полки подалися та йшли у відвороті на Галич, де була кріпка точка опертя. За ними весело поспівав Рюрик, з червоним, як лисиця, своїм сином Ростиславом. Він згадував із самохвалою стару зарву з Романом о Торческ, Канів, Трипілля… Клекотіло у ньому, гей буря, від спомину жахливого примусу, під яким він, Рюрик, коротав свої дні й ночі у мниськім скельнім затворі, скований без ланцюгів одним непохитним словом Мстишиного сина.