На схрещених дорогах
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Друкарня видавництва Миколи Денисюка
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На схрещених дорогах». Краткое содержание книги:
— А, ви шибеники, ви голодранці!
Хто міг би втриматись від свіженьких, гарячих пампушок, просто з олії?
… а старий сидів у куті і майстрував. Направляв нам, хлопцям, черевики. Не його то діло. Він як усі маріямпільці муляр. Називали їх цяпотниками. Усі вони цілий тиждень працювали в Галичі на будовах.
… славну кулешу робили цяпотники! Перекладану бриндзою, випікану на цеглах розкладених серед поля.
… а Дністрові зарінки просторі, зелені…
Він знову душився, підривався з ліжка і хотів бігти до вікна, але знеможений падав ниць, хапав побічниці ліжка, з великою напругою ловив повітря, і його очі, повні жаху, благали рятунку, що його ніхто не міг подати.
Западав у глибокий сон-кому — і вже не розказував ані про своє дитинство, ані про свою молодість. Час від часу тільки кликав: мамо, мамо! Був малим, безпомічним, хворим хлопчиком, і тільки мама могла йому допомогти.
І я розуміла, що вона, що перед десятками літ пірнула в небуття, виринає тепер з забутої безодні смерти і простягає руки до сина — тільки вона може звільнити його від мук. І я корилася тій Великій, що царила в сутінку кімнати. Спершу сягала його ліжка, але день за днем і ніч по ночі вона росла й росла, аж докіль десь з-поза грані часу й простору не простяглися її владні руки і не лягли на його холонуче чоло.
Велика тиша. Всевладна, невідворотна, визволяюча. За вікном рейки. По них пробігали потяги і силюети возів бігли стрічкою по стіні кімнати. Ніколи не понесуть вони нас ані назад додому, ані на дальшу мандрівку.
Втікали вози, гомоніли колеса по рейках і прудкі тіні, наче хлоп’ячі іграшки, падали крізь вікно на чоло й обличчя, що холонуло під владою смерти. Яке ж крижано-холодне воно стало! Було наче з бездоганно білого мармуру, різьблене долотом мистця, краси йому не відняла навіть смерть.
Я водила пальцями по чолі, я голубила брови, що мали м’якість і свіжість і доторкала губ, що не знали обману і незмінно і вірно говорили про кохання.
Я припадала губами до мармурових рук, що лежали на грудях. Там уже не товклося серце, що стільки літ змагалося зі злом. Воно спочило, серце мого вірного Друга.
Далекі світла семафорів миготіли і кидали тіні безлистого гілля на вікна і крізь вікна на сутінні стіни кімнати. Багато, ціла сітка, цілий рел’єф. І лежав мертвий наче в садку, що з нього осінь обтрусила листя і мороз убив цвіт. Але то не був садок, що його садив і щепив біля батьківського дому.
Безлисті дерева далекої чужини.
Сірий світанок. Сніг пролітав і танув на вулицях міста, що я полюбила в дорозі будучи. Ще не прокинулися його сьогоднішні мешканці. Але тим чіткіше жила на його мурах і бруках історія тисячеліття. Я слухала її і біль падав краплинами й скалками, мішався з вистукуванням ніг римських легіонів і стелився по широкій Максіміліянштрасе. Нею бо в’їздив цісар до безсмертної Августа Вінделікорум.
Роки пройшли з того часу, від тої ночі коли потяги бігли рейками в нічну даль, потяги, що не понесуть нас нікуди.
Я дістала працю в тому ж шпиталі. Покинула холодне житло на Філіпіне Вельзер, де крізь вікно залітав до хати сніг і замешкала в лікарні. Там було тепло й привітно, я найшла там середовище, улюблену працю і вигідне життя. Я могла писати, багато писати. Видала бойківські оповідання та новелі про інші дні, що не прийдуть ніколи. Але Того, хто радів би ними, не було біля мене.
Я змагалася й боролася за становище в мойому званні і виборола: я стала, вкінці, шефом відділу, я оперувала й вела, і не було наді мною чоловіка, що приказував і заказував.
О, Авґсбург, місто здійснення, як я дякувала Тобі!
На городі лікарні я дістала кусочок землі. На ньому появилося озеро не довше метра і половину його навшир. Стежиночки довкруги й гори і верхи, що їх малювали білі сніги. На скелях, що нависли над стрімкими стінами, там під хмарами й вічним сонцем — дімок баварський. Приперся до скелі там на верху. Туристе, що відбув мандрівку, зайди й спочинь в притулку, що я поклала на верхів’ях грізних.
О, мій Друже! Зайди до дімка, що я присвятила Тобі і станувши на ганку, гляди на світ і гори-доли, що лягли у стіп недоступних вершин. Гляди на моє озерце, що в ньому граються золоті рибки.
І спічни.
Там, у тій лікарні, три поверхи нижче, кімната, де збулося невідкличне. Ішли осені і зими і рейками бігли потяги і безлисте гілля падало рел’ефом на вікно і йдучи до лікарні я казала: тут дім мій і Його. Тут пристань.