На схрещених дорогах
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Друкарня видавництва Миколи Денисюка
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «На схрещених дорогах». Краткое содержание книги:
Все ж щось не похоже було в них на швайцарців Зраджувала їх німецька чи французька мова, хоч така поправна. Але якось добилися до Женеви. Мали адреси. Але чужинців, що прийшли до тієї свободолюбної країни нелегально, ніхто й у хату не пускав. Насилу десь примістилися у німців. В університеті перші умови студій: горожанство або пашпорт, віза, дозволи влади. Коротко — всі вимоги легальности.
Хлопці мали тільки ДП виказку і по парі білизни в ранці… Коли ввечері зайшли до господарів довідалися, що була поліція, шукала за ними. Прикра, отже, справа!
— Втікайте! — радили.
… Тюрма, переслухання, видача країні, з якої походили…
— Ну, але там багато університетів, — насміхався своїм звичаєм Роман. — На Соловках, Колимі, Ведмежих Островах…
— Не кортить, — заявив Дмитро.
Верталися через гори. Високі й стрімкі, покриті льодовиками. Спиналися як дикі коти, бродили по снігу, зсковзувалися з скель. Десь в диких скельних нетрях натрапили на хатину. Була порожня. Давно нікого там не було. Вичерпані до краю, перемерзлі, голодні ледве доволоклись до нар і запали в глибокий сон.
Як довго спали? День, ніч?
Прокинулись від сильного штурхання та людських голосів. Прикордонники приводили їх до дійсности. І вже тепер в їхньому товаристві вернулися до Австрії, до табору в Бреґенці. Там громадили різних людей. Багато дехто, як наші туристи, старався дістатися до Швайцарії і або вертався з нічим, або й тут же на місці попадав у табір, не маючи навіть ДП статусу, або з ним чи без нього, будучи громадянином союзної держави, СССР. А ще ж французи. Тож збирали їх до таборів і розвозили, де хто належав.
Ішов вулицями чужого міста й розглядався. Як усі альпійські міста, воно мало небагато крутих вулиць, старі камінні будинки, а найбільше отих дерев’яних тірольських, таких оздобних домів. В невеликій віддалі обрій мережали гори. Холодним подувом віяло від озера.
В смугнастій піжамі, джаган у руці. Піднесе джаган і поволі знехотя пустить. Джаган стукне об камінь-брук. Якось довгенько джаган тулиться до землі. Чиї ж то руки підносять та пускають його? Хто ж то так тяжко працює?
Постоїть, розглядається, усміхнеться до одної чи другої дівчини й знову пустить джаган… Підіпреться його держаком і щось думає, дивиться в порожнечу…
— Щось не дуже ти перепрацьовуєшся, — каже батько, помічаючи спосіб праці сина.
— Добридень, тату! Що тут робиш? — засміявся, а очі його проясніли.
— Не хотів би ти, часом, піти знову в гори? — зажартував батько. — Коли так, стараймося тебе визволити.
— Не забудь, що нас двох!
Батько сидить у кімнаті капітана, начальника табору, поруч нього пані Мілена Рудницька, що жила в тому місті й прийшла з ним, щоб служити як перекладачка та допомогти своїм впливом і знайомствами.
— Хочете, отже, щоб я випустив хлопців? Вони не діти й знали, що за нелегальний перехід кордону карають. Не тільки ми, але всі, в усіх державах.
— Очевидно, але ж пане капітане, подумайте — що в тому злого? Хлопці шукали спроможности вчитися. Як знаєте, високі школи в Німеччині ще не відкриті, а час іде. Не дивуйтеся, що йшли там, де надіялися дістатись до школи.
Капітан усміхнувся, став переглядати папери, говорити з своїми співробітниками.
— Хлопці вони добрі. Їхня поведінка в таборі без закиду. Зараз же спочатку розгорнули розвагову діяльність, писали скетчі та розвеселяли ними інших таборян. Буде нам їх бракувати. Ну, але я звільню їх.
— А по горах не лазьте і держіться здалеку від кордонів — погрозив пальцем хлопцям, що чекали присуду.
Батько прощався з сином.
— Дякую тобі тату. Ти хворий і це для тебе велике зусилля.
— А може кортіло тобі «на родіну»? — півжартуючи питав батько.
Розлучалися. Батько вертався «додому», як тоді і потім, в кожному місці, де ми жили говорилося. Син вертався до старих, що певно стужилися за ним.
Відтіля поїде до Грацу, то вже на сході Австрії, бо там згодом відкриють високі школи, і продовжуватиме студії.
Ще раз з вікна потягу обкинув оком сина. Хоч місяць у таборі і ніби на праці він виглядав добре, засмалений сонцем і вітром, кріпкий і добре відгодований.
Молочний туман лягав на Боденське Озеро. Від нього спершу сріблилося його плесо і морщилося наче луска великої риби. Але згодом туман став густішати і плесо ставало щораз темніше, аж доки з кольору олива змінилося на чорний. Ніч бо западала над топіллю.
Ще тільки жевріли верхи Альп. Там за ними зайшло сонце. Його зарево ще сяяло на верхів’ях.