Сповідь відьом

Метью зупинився біля сторожки.

— Я туди й назад, — сказала я, накидаючи на плече торбу з комп’ютером, коли Метью висадив мене з «ягуара».

— Докторе Бішоп, вам пошта, — гукнув зі сторожки Фред.

Я витягнула вміст своєї поштової «шпаківні», помахала стосом паперів Метью, і, відчуваючи, як гупає у скронях кров від тривоги і стресу, рушила до свого помешкання.

За порогом я скинула туфлі, потерла скроні й зиркнула на автовідповідач. Дякувати Богу, він не блимав. Пошта не містила нічого особливого, окрім рахунків та великого коричневого конверта, на якому було надруковане моє ім’я. Марки на конверті не було — отже, він надійшов від когось із мешканців університетського містечка. Підсунувши палець під клапан, я розкрила конверт і витягнула його вміст.

До чогось гладенького та блискучого був прикріплений аркушик простого паперу. А на ньому було надруковано лише один рядок: «Пам’ятаєш?»

Тремтячими руками я потягнула гладенький аркуш — він затріпотів і випав на підлогу. Виявилося, що це знайома мені блискуча фотографія. Я бачила її лише у чорно-білому варіанті, в газетах. А тепер — у кольорі, й був цей знімок так само чіткий та яскравий, як і той день, коли його було зроблено.

Тіло моєї матері лежало долілиць в окресленому крейдою колі, а її ліва нога була вивернута під моторошно-неприродним кутом. Її права рука простягнулася до тіла мого батька, який лежав горілиць із діркою в голові та глибокою раною від шиї й аж до паху. Частина його нутрощів вивалилася і лежала поруч на землі.

Щось середнє між стогоном та криком вирвалося у мене з рота. Не в змозі відірвати очей від знімку, я задрижала й упала на підлогу.

— Діано! — почувся несамовитий голос Метью, та він був надто далеко, щоб мені допомогти. З підлоги я почула, як на першому поверсі хтось смикнув дверну ручку. По сходах загрюкали кроки, і у мене в замку зацокотів ключ.

Двері рвучко розчинилися, я підняла очі й побачила бліде обличчя Метью і занепокоєне лице Фреда.

— Що з вами, докторе Бішоп?! — вигукнув Фред.

Метью рушив до мене так швидко, що охоронець просто не міг не здогадатися, що мій приятель — вампір. Метью присів і схилився наді мною. Мої зуби цокотіли від шоку.

— Якщо я дам вам ключі, чи ви не відженете моє авто до коледжу Всіх Душ? — спитав Метью зиркнувши через плече. — Доктору Бішоп стало зле, її не можна залишати саму.

— Та нема проблем, професоре Клермон. Я залишу його тут, на стоянці для охоронців, — відповів Фред. Метью кинув Фреду ключі, і той вправно їх спіймав. Кинувши на мене стурбований вигляд, охоронець вийшов і зачинив за собою двері.

— Мене нудить, — прошепотіла я.

Метью поставив мене на ноги і відвів до ванни. Мене знудило в унітаз, потім я сперлася на його краї руками і впустила фото на підлогу. Коли мій шлунок спорожнів, несамовите тремтіння трохи вгамувалося, але через кожні кілька секунд хвилею накочувалося на мене.