Сповідь відьом

Вампір тихо розсміявся, і його пряний віддих лоскотно торкнувся оголеної шкіри на моїй шиї.

— Так переговори не починають, Діано. Ні, ми говоритимемо саме в такому положенні. І я хочу знати, чи часто твої пальці палають блакитним вогнем.

— Нечасто. — На заняттях мій наставник вчив, що коли тебе хапають ззаду, то треба розслабитися і гнучко вислизнути з рук нападника. Та Метью натомість іще міцніше вчепився в мене. — Коли я була малою, я кілька разів підпалювала всілякі речі, здебільшого — кухонні шафи, але то траплялося, мабуть, через те, що я намагалася загасити руки, встромивши їх у раковину, а від цього вогонь тільки сильніше розгорявся. Ну, разів зо два підпалила штори у себе в спальні. І дерево біля будинку, але то було всього-на-всього лише маленьке деревце.

— А коли таке трапилося останній раз?

— Минулого тижня, коли мене розізлила Міріам.

— І як саме їй це вдалося? — поцікавився Метью, притиснувшись щокою до моєї голови. Це було приємно і заспокійливо — якщо не зважати на той факт, що тримав він мене силоміць.

— Вона сказала, що я маю навчитися сама себе захищати і не покладатися на тебе як на свого захисника. Фактично вона звинуватила мене в тому, що я поводжуся, мов викрадена лиходієм юна принцеса, що чекає на прекрасного принца, який визволить її з неволі. — Від одного спогаду про цей епізод кров моя скипіла, а руки знову засвербіли.

— Ти буваєш всякою, Діано, але засмучена юна принцеса — це точно не про тебе. Така реакція проявилася в тебе двічі впродовж менш, ніж тижня, — задумливо мовив Метью. — Що ж цікаво, дуже цікаво.

— Я так не вважаю.

— Та я й не сумніваюся, що ти так не вважаєш, але однаково це цікаво, — сказав Метью. — А тепер перейдімо до іншої теми.

Його рот повільно притулився до мого вуха, і я спробувала — але невдало — відхилитися від нього.

— Скажи мені, будь ласка, що це ще за дурниці про те, що мене не цікавить нічого, окрім древнього манускрипту?

Я спалахнула. Це вже було надто принизливо.

— Сара та Емілі сказали, що ти спілкуєшся зі мною лише тому, що тобі щось потрібно. І я вважаю, що це «щось» і є манускрипт «Ешмол сімсот вісімдесят другий».

— Але ж це неправда, невже ти не бачиш? — сказав Метью, ніжно провівши губами та щокою по моєму волоссю. І у відповідь моя кров заспівала. Це чула навіть я. Він знову розсміявся, цього разу — із задоволенням. — Не думаю, що ти в це повірила. Але я хочу знати напевне — повірила чи ні?

Я розслабилася, і обперлася об нього.

— Метью… — почала було я.

— Я відпускаю тебе, — перервав мене він. — Але не кидайся прожогом до дверей. Зрозуміло?

Ми знову стали здобиччю та хижаком. Якщо я побіжу, то його інстинкт скомандує йому наздогнати мене. Я кивнула, і він відпустив мене. Я стояла, злегка погойдуючись, бо відчувала химерну непевність у ногах.

— Що ж мені з тобою робити? — Він став руки в боки з кривою посмішкою на вустах. — Ти найнестерпніше і найбільш дратівливе створіння з усіх, що мені траплялися.