Таємниця Кутузовського проспекту
- Автор: Семенов Юлиан Семенович
- Серия: Костенко #5
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: "Україна"
- ISBN: 5-319-00987
- Переводчик: Надія Орлова
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Таємниця Кутузовського проспекту». Краткое содержание книги:
— Інтелектуалів, — виправив Суслов. — Але смисл, звичайно, не міняється, виклик традиціям, ніколи це слово в нашому лексиконі не вживалося, принесли чужинці, у цьому, мабуть, я згоден з Солженіциним, з його «образованщиною»…
Але через три дні на прийомі у Великому Кремлівському палаці Брежнєв, помітивши Кармена, запрошеного, як завжди, з Майєю, дружиною його, улюбленицею апарату Генерального секретаря, зовсім несподівано для всіх підвівся зі свого головуючого місця за столом Політбюро й попрямував до попелясто-блідого Романа Лазаревича, розкривши руки для обіймів ще задовго до того, як підійшов до нього.
Пригорнувши до себе худенького, тендітного Кармена, він спитав:
— Послухай, а ти пригадуєш, коли ми з тобою вперше познайомились?
— У Кремлі, — відповів Кармен, — на першій зустрічі з діячами мистецтва…
— Це при Микиті Сергійовичу, чи що?
— Так.
Брежнєв похитав головою:
— Ні, Романе, коротка в тебе пам’ять… Було це в сорок першому, на Україні, я засів з моєю «емочкою» в кюветі, а ти мимо їхав, дорога безлюдна, німець бомбить, танковий прорив, не виберешся — пристрелять… Усі мчали мимо, хоч як ми махали з шофером руками, тільки ти зупинився і втрьох з твоїми товаришами мою машину з кювета витягли… Ти ще сказав: «З тебе пляшка, підполковнику»… Я відповів, що, мовляв, зараз віддам, а ти посміявся, воювати, сказав, треба, а п’яним лише дурень воює… От я й вирішив тобі тепер при всіх подякувати, добра не забуваю, зла не прощаю, спасибі, Романе…
І Суслов і Єпішев — а втім, як і всі, хто був у залі, — дивилися на ці обійми: Єпішев підскочив до Кармена перший: «Романе Лазаревичу, ти ж наша гордість, фронтовик, ветеран, герой, на тебе вся надія, натисни на американців, щоб твоє кіно як слід підняти, така ж чудова робота…»
Суслов з прикрістю подумав: «Нікому не можна вірити, зрадять умить, що за народ, Боже мій праведний!»
Він ніколи не міг забути, як його помічник Воронцов приніс йому свій коментар, написаний спільно з молодим професором філології Феліксом Кузнецовим, про те, як єврейська банда ДПУ погубила Маяковського, включивши в операцію цькування великого поета свого давнього агента Лілю Брік, сестру печально знаменитої єврокомуністки Ельзи Тріоле, дружини Луї Арагона, який одним з перших повстав проти «диктату московського ЦК».
Суслов досить довго вивчав документ Воронцова, розуміючи, що така публікація викличе однозначну реакцію на Заході і досить неоднозначну в Росії. Після вагань він схилився до того, що вертикалізація національного характеру значно важливіша за європейське базікання; зрештою, Росія — для росіян, а не для французів з італійцями; згоду на публікацію дав, правда, попросив пом’якшити деякі формулювання: «зайвий гвалт не потрібен, бити треба фактами».
Воронцов послав рукопис — коментар до зібрання творів Маяковського, що видавав «Огонек», — в Головліт, хоч Анатолій Софронов просив Воронцова вилучити кілька абзаців: «аж надто гостро, не зрозуміють». Той посміявся (лежав у Кремльовці, на Мічуринському, відпочив, почував себе чудово): «Боїшся шабашу, Толю? Коли не ми їх, то вони — нас, затям це правило діалектики».
Однак керівний працівник Головліту відмовився підписати цей коментар до друку: «Я аж надто росіянин і тому не можу дозволити собі поганитися антисемітизмом; наші аристократи не подавали руку жандармам і юдофобам».
Воронцов спочатку сторопів, а потім навіть розсміявся:
— Послухайте, ви на кого працюєте, га?
— На партію, — відповів той. — Тобто на інтернаціоналізм.
— Ви мені лозунгами не відповідайте. Ви знаєте, хто я? Знаєте. От і виконуйте вказівку.
Цього ж вечора Костянтин Симонов, до якого Бреяшєв почував особливу шанобливість, навіть на сталінградські торжества запрошував з собою на трибуну, послав лист Генеральному секретареві; той подзвонив Суслову додому, на Бронну, ввечері:
— Чим там твій помічник займається, Михайле? Фронтовики протестують, не треба мене сварити з творчою інтелігенцією…
Суслов негайно зв’язався з своєю приймальнею й продиктував «сидільникові» болванку наказу про звільнення Воронцова за власним бажанням на пенсію — залишивши йому дачу, кремлівський пайок і клініку; самому Воронцову не подзвонив і дав вказівку надалі не з’єднувати з ним…
Відразу після цього скликав нараду й націлив Політпросвіт на підготовку циклу теоретичних конференцій про науковий вклад Леоніда Ілліча в скарбницю марксистсько-ленінської мислі.
Інформація про те, що Цвігун так нічого й не зробив, аби негайно спинити розповзання чуток про особисте життя сина й дочки Першої Особи, спонукала його до того, що він викликав члена ЦК і Спілки радянських письменників, кінематографіста, генерала армії Семена Кузьмича Цвігуна з Барвихи, де той поправляв свою розладнану нервову систему: