Замирення

Він подивився на ліхтарну кімнату маяка, знов уявляючи, ніби це він падає звідти. Щось там, у приміщенні, врятувало його, оборонило. Ще до удару об землю, в падінні він уже не був самим собою — падіння стало ковзанням, таким ніжним, плинним, таким легким, що нагадувало кокон, який м’яко падав, цілуючи пісок. І повернувся на потрібне місце, у призначені суто для нього пази.

Подивившись на Генрі, Сол побачив, навіть у такому безпросвітному мороку, що ця людина ще жива, лежить, спостерігаючи його здалеку, невідступно, не відриваючи очей, достеменно, як зірки з вишини. Пильний погляд, ніби спрямований на Сола крізь століття, крізь величезні, нездоланні відстані. Блаженний і водночас смертельний. Брудного найманого вбивці. Упалого янгола, знищеного часом.

Сол не хотів витримувати на собі цей довгий погляд і прожогом відійшов од Генрі, на пляж, ближче до води. Десь там у морі був Чарлі, на нічній риболовлі. Сол хотів, щоб Чарлі зараз опинився тут, близько, але водночас — щоб опинився чимдалі, так далеко, як тільки можна, зник у безвість, щоб ніщо з цього, що має владу над Солом, не мало влади над Чарлі.

Він дістався скелястого гребеня, який любила досліджувати Ґлорія, дійшов до ставків-калюжок, і сів там, мовчазний, відновлюючи себе.

Тут, біля моря, йому здавалося, що він бачить потворні жахливі хребти левіафанів — у плавбі, у стрибках, а потім занурені в глибини. Відчував запахи нафти, бензину та хімічних речовин, а море майже лизало йому ноги. Він бачив, що пляж захаращений пластиком і сміттям, завалений металобрухтом, барильцями та водогінними-дренажними трубами, а ті обплутані водоростями й морськими качечками. Ще спливали й уламки суден. Уламки, шматки та сліди розпаду, які раніше не торкалися цього узбережжя, але тепер були й тут.