Дівчина мого сина

Лаурі стало соромно.

— Вибач. Але ж я наполегливо просила тебе не знайомити мене з ним.

— Я й не знайомила, так збіглося, що він прийшов на ту ж вечірку, що й ти. Вони з Річардом виконують спільне завдання, і Річард хотів розширити співпрацю соціально. Він був його гостем.

— О Боже, тепер я почуваюся ще гірше…

— Проте я визнаю, що за столом посадила вас поруч. Не щоб познайомити тебе з кимось, — швидко сказала вона, — мені просто здалося, що тобі могло б сподобатися його товариство. Ні, не так, я не мала на увазі того, про що ти подумала… самотня чи ще щось, просто всі одне одного знали, і я подумала, що для тебе це було б весело — познайомитися з кимось новим.

Лаура з досадою згадала свої ввічливі, відчужені відповіді за вечерею.

— Не думаю, що йому було весело.

Вона очікувала якогось докору, проте Ізабелла зробила глибокий ковток, а потім промовила:

— Переживе якось.

І знову греблю знесло: Лауру затопило полегшення, і їй стало краще. Заради Бога! Це ж смішно. Жінка швидко закліпала, розуміючи, що це надмірна реакція на доброту й таке необхідне через стосунки з Даніелем та трохи через Говарда примирення. Вона не отримала відповіді на листа й починала замислюватися, чи отримає коли-небудь взагалі. А раптом вони не почнуть спілкуватися до Різдва чи Різдво повністю омине їх? А раптом це затягнеться ще довше, на рік чи два? І тоді вони просто зіштовхнуться якось на вулиці. Вітаючись, кивнуть. Можливо, мине дуже багато часу, і вони звикнуть жити одне без одного, але ця думка була така несамовито сумна, що майже змусила її похитнутися й осісти на диван.

— Лауро, усе добре?

Вона ледь чула її голос і відчувала на собі її пильний погляд, тому зосередилася на подрузі.

— Ти здаєшся трохи…

— Якою? — її голос був хриплим.

— Захопленою власними думками. Щось трапилося?

Лаура спробувала всміхнутися.

— Що, наприклад?

— Не знаю.

— Чесно, краще не буває.

Лаура зрозуміла, що Іззі їй не повірила.

— Ти ж знаєш, що можеш поговорити зі мною. Я твоя подруга. Забудь про цю дурну сварку. — Іззі приязно стисла її руку, пом’якшила голос. — Ми з тобою витримаємо будь-що.

Лаура майже це зробила. Те, чого так несамовито прагнула. І думала про те, з чого ж почати. Однак вона надто соромилася цієї брехні й не могла дозволити, щоб хтось інший дізнався про те, що вона накоїла, а ще боялася того, що Іззі може подумати про неї. Лаура глянула на обличчя подруги, щире й приязне, і змусила себе всміхнутися.

— Справді нічого такого.

Іззі дуже уважно глянула на неї, а потім зрозуміла, що її відштовхують. Здавалося, це образило її.

— Гаразд, — промовила вона, і Лаура відчула, що між ними наче зачинилися двері. Їй було ніяково, і вже за мить вона почула свої вибачення:

— Думаю, мені вже варто повертатися. Я ще не годувала Мойсея, — Лаура знала, що Іззі зрозуміла, що це лише відмовка.