Гра в бісер

Інколи Кнехтові вдавалося ненадовго відвідати колишнього Магістра музики. Старий, хоч уже зовсім не мав сили й давно відвик розмовляти, до останніх днів зберігав веселу наснагу духу. Він не хворів, і кінець його не був смертю у звичайному розумінні цього слова, а тільки повільною дематеріалізацією, зникненням тілесної субстанції, тілесних функцій, тим часом як життя дедалі більше зосереджувалося в його очах і тихому сяйві схудлого старечого обличчя. Для більшості жителів Монтпорта це був добре знайомий, глибоко шанований образ, але тільки декому, якот Кнехтові, Ферромонте й молодому Петрусові, випало щастя стати немовби учасниками вечірнього осяяння і згасання цього чистого, безкорисливого життя. Цих кілька людей, коли вони, підготовлені й зосереджені, входили до кімнатки, де колишній Магістр сидів у кріслі, сподоблювалися побути в тихому сяйві прощання з буттям, причаститися до безмовної досконалості; наче теж осяяні невидимим промінням, вони кілька щасливих хвилин перебували в кришталево чистій сфері цієї душі, припавши до джерела неземної музики, а потім верталися в свій будень із прояснілими й зміцнілими серцями, наче спустившися з гірських верховин. І ось настав день, коли Кнехт дістав звістку про смерть старого Магістра. Він поквапився в Монтпорт і побачив небіжчика, що немовби тихо заснув на своєму ложі, побачив маленьке обличчя, що застигло, обернулося в німий напис чи арабеску, в магічну формулу, яку вже не можна було прочитати і яка все ж таки неначе розповідала про усмішку й досконале щастя. Біля могили після Магістра музики й Ферромонте виступив і Кнехт, але говорив він не про мудрого ясновидця від музики, не про великого вчителя, не про найстаршого члена Виховної Колегії надзвичайного розуму й доброти, а тільки про даровану йому старість і смерть, про незнищенну красу духу, яка відкрилася тим, що були товаришами його останніх днів.