Зорі в твоїх долонях
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Зорі в твоїх долонях». Краткое содержание книги:
Випадкова зустрiч приводить головного героя у табiр заколотникiв. Режим iнопланетних загарбникiв, який, здавалося, житиме вiчно, раптом починає трiщати по швах... Та навiть сили добра, що мають урештi-решт перемогти, виявляються не такими вже й добрими. А сили зла — не такими вже й злими. Iнакше кажучи, все, як у нашому життi. Бо це книжка про нас iз вами. I до дiдька космольоти та просторовi переходи.
Адже Вiчнiсть насправдi у наших руках. Просто у жменях.
— Знаєш, Рашель, ти дивуєш мене.
— Чим? — запитала я.
— Передовсім вибором форми. Я була впевнена, що ти надягнеш парадний мундир або принаймні вихідний.
— Я так і збиралася вчинити, — чесно відповіла я. — А потім передумала.
— Чому?
— Ну, уявила собі, як іду поруч із вами в новенькому білому кітелі з блискучими нашивками на погонах, а зустрічні поблажливо думають: „Ач як вирядилася мала! Мабуть, сьогодні вперше надягла офіцерський мундир.“
Усмішка моєї супутниці поширшала.
— А так ти скидаєшся на бувалого в бувальцях мічмана, який з дня на день стане лейтенантом.
Я промовчала, оскільки не зрозуміла — всерйоз вона каже чи жартує. Анн-Марі тим часом вела далі:
— Одразу видно, що ти одержима військовою кар’єрою. Інші сприйняли б твій ентузіазм за звичайну юнацьку екзальтованість, та тільки не я. Бо бачу в тобі споріднену душу. Сама я в твої роки була точнісінько така. Для мене стало справжньою траґедією, коли після школи я завалила вступні іспити до військової академії.
— О-о… — співчутливо протягла я. — А що було потім?
— Тоді я пішла до університету, вчилася за фахом „мережеві комунікації“, гралася хакерством. Саме гралася, на аматорському рівні — не хотіла гробити собі мозок вживленням імпланта, задовольнялася ментошоломом. Проте наприкінці третього курсу мені вдалося вийти на ретельно законспіровану ґрупу аґентів-п’ятдесятників, яких проґавила наша контррозвідка.
Я глянула на Анн-Марі з захопленням.
— Нівроку ж! А я й не знала.
— Це було засекречено. Здобич виявилася такою серйозною, що мене відразу взяли на службу в СБ, а після проходження офіцерських курсів присвоїли звання лейтенанта. У двадцять п’ять я стала старшим лейтенантом, а в двадцять вісім, напередодні операції „Визволення“, мене підвищили до капітан-лейтенанта й зарахували до ґрупи безпеки, що обслуговувала станції зі стискувачами каналів. Та й у наступні сім років моя кар’єра розвивалася по висхідній. За рік-півтора я розраховую отримати перший ранґ, а далі… — Анн-Марі змовницьки підморгнула мені. — Далі подивимось. Може, я стану першою жінкою в чині адмірал-фельдмаршала.
„Ого!“ — подумала я. — „Ми таки справді споріднені душі. Добре хоч не конкуренти: вона служить у ґаллійському флоті, а я — в земному.“
При вході до сектора УСО стояв посилений пост охорони. Проте нас пропустили без проблем, щойно ми пред’явили посвідки. Мабуть, і тут були попереджені про поповнення особового складу Управління. Дорогою я уважно вдивлялася в кожного зустрічного, сподіваючись побачити бодай одного знайомого, який служив разом із батьком. Проте знайомі мені не траплялися, що, втім, і не дивно — адже за останні сім років Управління Спеціальних Операцій перетворилося з невеликого підрозділу флотської розвідки на величезну самодостатню орґанізацію, що безпосередньо підпорядковувалась об’єднаному командуванню, а чисельність його особового складу зросла мало не в сотню разів.
Коли ми підіймалися ліфтом на ярус, де розташувався штаб, Анн-Марі знову заговорила:
— А твій вітчим, схоже, начисто позбавлений амбіцій. Його високо цінують у керівництві, він давно міг би стати адміралом, командувати бриґадою, а то й дивізіоном, але йому це нецікаво. У нього відсутнє честолюбство.
— По-перше, ви помиляєтеся, — сказала я, — щодо амбіцій і честолюбства. І те, й друге він має, просто ще не награвся в зоряного капітана.
— Як це?
— Ну, розумієте, до тридцяти шести років батько жив мріями про зорі, космічні польоти. Нам з вами важко уявити, як він страждав увесь цей час. Ми не були прикуті до планети, над нами не літали станції чужинців, наше небо завжди було вільне. А батько… Ні, це не можна висловити словами. Треба було бачити його обличчя, коли він уперше вийшов у космос. Відтоді минуло понад сім років, але він досі перебуває… навіть не знаю, як це назвати. У стані ейфорії, чи що. Він не хоче думати про кар’єру, бо всі його думки зайняті космосом. Гадаю, він просто боїться, що просування по службовій драбині зашкодить йому вповні насолоджуватися польотами.
— Зрозуміло, — сказала Анн-Марі, виходячи з ліфта. — У певному сенсі він ще хлопчисько.
— Так, можливо.
— Але ти сказала „по-перше“. А що по-друге?
— По-друге, — трохи зам’явшись, відповіла я, — маю до вас прохання: не називайте його моїм вітчимом. Це слово дещо… е-е, ображає мене. Він мій батько, і все тут. Так я думаю про нього, так його сприймаю.
Анн-Марі кивнула.
— Добре, врахую твоє побажання.