Червоногрудка

Мьоллер поглянув на прикрашені нацистськими атрибутами стіни кімнати. «О Боже!» — пробурмотів він.

— Сверре Ульсен, як я розумію, голосував не за Робітничу партію, — прокоментував Харрі.

— Не чіпай нічого, Б’ярне! — гримнув голос, — Харрі впізнав старшого техніка-криміналіста. — Пам’ятаєш, як було минулого разу?

Мьоллер пам’ятав, у всякому разі, він добродушно розсміявся.

— Коли Волер увійшов до кімнати, Сверре Ульсен сидів на ліжку, — почав Харрі. — Волер, як він сам говорить, став біля дверей і запитав Ульсена, де той був у ніч вбивства Елен. Ульсен нібито не пам’ятав числа, і Волер розпитував його далі, доки нарешті стало ясно, що в Ульсена немає жодного алібі. За словами Волера, коли він запропонував Ульсену пройти з ним до дільниці і дати свідчення, той зненацька дістав револьвер, мабуть, з-під подушки, і відкрив вогонь. Куля пройшла у Волера над плечем і прострілила двері — ось отвір, — а потім і дах. Тоді Волер, за його словами, вихопив табельний пістолет і вистрелив в Ульсена, доки той не встиг знову спустити курок.

— Непогана реакція. І влучний постріл, як мені сказали.

— Прямо в лоб, — підтвердив Харрі.

— Втім, це й не дивно. У Волера був кращий результат на осінніх стрільбах.

— Ви забуваєте про мій результат, — сухо сказав Харрі.

— Ну як, Рональде? — гукнув Мьоллер, звертаючись до старшого техніка.

— Гадаю, особливих проблем не буде. — Експерт підвівся і, крекчучи, випростав спину. — Куля, якою вбито Ульсена, застрягла в стіні. Та, що прострелила двері, вилетіла через дах. Ми спробуємо відшукати і її — балістикам буде чим завтра зайнятися. Кут пострілу, принаймні, збігається.

— Гм… Дякую.

— Нема за що, Б’ярне. Як поживає твоя дружина?

Мьоллер розповів, як поживає його дружина, і для годиться поцікавився, як поживає технікова дружина, але, наскільки Харрі було відомо, в того жодної дружини не було.

Торік чотири судмедексперти розлучилися з дружинами. В їдальні жартували, що через трупний запах.

На вулиці вони побачили Вебера. Він самотньо стояв з чашкою кави і розглядав людину на драбині.

— Як справи, Вебере? — запитав Мьоллер.

Вебер примружився, ніби роздумуючи, відповідати йому чи ні.

— З нею все нормально, — відповів він і знову поглянув на людину на драбині. — Звичайно, вона говорить, що не розуміє цього, що її син не зносив вигляду крові і все таке інше, але що стосується викладу фактів — тут усе гаразд.

— Гм. — Мьоллер узяв Харрі під лікоть. — Пройдімося.

Вони попленталися вулицею вниз. Це був квартал двоповерхових будиночків з палісадниками, і лише в самому кінці вулиці стояли два багатоквартирних будинки. Мимо у бік поліцейських машин з увімкнутими блималками промчали на велосипедах кілька розпашілих підлітків. Дочекавшись, поки вони від’їдуть на чималу відстань, Мьоллер запитав:

— Здається, ти не дуже радий, що ми дісталися до вбивці Елен.