Безслідний Лукас

Вони неспроможні подбати навіть про власну безпеку. Солдатів під блакитним прапором з оливовим вінком миру вбивають так само, як і тих, хто виступає під іншими прапорами. Загравання з хаосом ніколи не минається безкарно.

Лукас не став ждати, поки містер Ор заведе свою «…beautiful K-K-K-Katy», вийшов на палубу, сів у шезлонг. На море лягла ніч. чорна, страшна, таємнича, як увесь цей Схід. Він розлучається з Сходом, так і не збагнувши його хоча б частково. Може, тому, що став, як і всі, жертвою трагічної розполовиненості сучасної свідомості, коли, з одного боку, втомлені інтелектуали хапаються за Схід, як за втечище розуму, а з другого боку, бадьористі нахаби з генеральськими погонами на плечах вперто повторюють, що на Сході повинна бути забезпечена постійна і значна військова присутність Заходу. Від цього можна було збожеволіти. Ще зовсім недавно Лукасові здавалося, що Схід поглине його без остатку, як у «Мандалаї» Кіплінга: «Як зачуєш поклик Сходу, чхати вже тоді на все». Безжурним і самовпевненим. вирушав він у цю мандрівку, а повернеться розгубленим і відчаєним. Страшні рани Бейрута і смерь Аміни, яку він пережив, ніби власну смерть, стали для нього мовби ініціацією, схожою на ту, що здійснив колись над пророком Ісайєю серафим, доторкнувшись йому до вуст розпеченою вуглиною з жертовника. Ось він, Лукас, молодий і здоровий американець, прибув сюди з намірами хоч і благородними, та без належного усвідомлення жахливої реальності, і тепер повинен не тільки повною мірою відчути злочинність усього, що діється на Близькому Сході, але й узяти на себе всі гріхи і всю беззаконність своєї держави. Ще недавно він сміявся з маразматичних теорій супердержавності США, які проголошував Джеймс Бйорнем[50]: Сполучені Штати повинні здійснювати втручання доти, поки реалізується їхня всесвітня імперія, в також згодом, поки це буде потрібно для підтримання імперії, тобто вічно. Тепер переконався, що всі подібні ідеї плавають у морях крові. І не важить, де виростають ці квіти зла, бо ворожнеча і зло не залежать від сторін світу. Ця остання його поїздка до Ефеса була, власне, зовсім непотрібна, викликана його цілковитою розгубленістю і розпачем. Що вся його віра в могуття розуму перед торжеством вселенського зла і несправедливості? Але вже був тут, на Сході, і хотів відвідати місто, де народився один з найперших блискучих умів в історії людства, великий діалектик Геракліт. Може, вперше в людських діях Геракліт підняв розум до захмарених висот, але робив це не для сучасників, яких зневажав за їхню дріб’язковість, марнослів’я і підлоти, а для потомних. Його звали Темним, бо писав він стилем незрозумілим, заплутаним, загадковим, щоб не колупалися в його працях невігласи. Його звали Плачливим, бо він надто похмуро дивився на світ, хоч і походив з царського роду і, здавалося б, міг зазнати всіх радостей і солодощів життя. Виходило ж насправді, що знав саму гіркоту. Може, передчував, що саме в Ефесі народиться Герострат, який дасть своє ганебне ім’я цілим поколінням нищителів святинь і найвищого дару на землі — людського життя? Свою книгу «Про природу» Геракліт поклав у ризницю храму Артеміди, але Герострат спалив храм, і від великої книги лишилися тільки жалюгідні фрагменти, яких і досі ще остаточно не розшифрували. Так само, як від храму Артеміди, що вважався одним з семи чудес світу, лишилися тільки зеленомармурові колони, вивезені з Ефеса візантійським імператором Юстиніаном і поставлені в Константинопольському соборі святої Софії. Щось було особливе в Ефесі, якась особливо могутня точка притяжіння впродовж цілих тисячоліть, бо кожна нова наука і нова релігія схрещувалася з попередньою саме тут навіть тоді, коли саме місто вже втратило своє колишнє значення і поволі западало в сон і забуття. Апостол Павло звертався до ефесян з одним із своїх послань: «Щоб більше не були малолітками, хвилюючись і кидаючись від усякого вітру науки, в омані людській, у лукавстві до підступного заблуду. Бо наша боротьба не з тілом і кров’ю, а з князівствами і властями і з миродержателями тьми віку сього, з піднебесними духами злоби». Не знаючи нічого певного ні про Христа, ні про його матір, а тільки прислухаючись до поголосу, стали стверджувати, ніби богородиця вмерла в Ефесі, і навіть показували дім, де це сталося. В третьому столітті сім ефеських юнаків-християн сховалися в печері від переслідувань римського імператора-язичника Деція, заснули там і прокинулися лише при ревнителі нової віри Феодосії. Вони спали 309 років з відкритими очима, виросли і коли вийшли, зустріли купця і дали йому старовинну монету, з якої й довідалися ефесяни про їхню неймовірну пригоду. Легенда ввійшла навіть до корану (сура «Печера»), і хоч сьогодні не знайдеш тої печери і навіть сам Ефес перейменовано, але мільйони мусульман досі пам’ятають отих, хто в «Печері», і їхнього вірного пса Кітмира.