«Привид» не може втекти

Наталя уважно слухає. Все це правда: і Сибір, і Далекий Схід, і Магаданська область, і завмаг-розкрадач, котрий помер у виправно-трудовій колонії. Все перевірено, все збігається. Брехня в чомусь іншому. Але в чому? Може в тому, що не так уже нещасливо жила Анісімова після війни? У неї були дорогі убори: модні пальта, костюми, плаття, хутра, золоті дрібнички. Часто бувала на курортах, пила-гуляла по ресторанах. Залицяльники? Навряд чи вони її утримували. Скоріше навпаки. Тоді звідки ж вона брала гроші? Працювала в торгах, на базах; була нечиста на руку. На полюбовника-завмага даремно верне — до зустрічі з ним жила не гірше. Тут іще питання, хто кого втягнув у махінацію з «лівим» товаром. І все-таки не про це тепер мова. Що привело її минулого року в Русанівку, де вона деякий час була кухарем у чайній? Чому в січні того року переїхала в Сосновське, найнялася двірником сімнадцятого домоуправління?

— У Сосновському одразу не могла прописатися. Тимчасово жила в Русанівці. Потім Анюта через одного свого знайомого влаштувала мене двірничкою на Вітебській. Я на цю роботу із-за квартири пішла. Двірникові належить службова житлоплоща…

І це правда. За винятком, либонь, одного — не Ганна Щербак допомогла їй переїхати в Сосновське. Та цього не доведеш — Щербак мертва.

— … Ось і все моє життя, Наталю Сергіївно. Судіть як хочете.

Наталя задля годиться якусь мить мовчить, а тоді питає:

— Дарино Федорівно, що це за хлопець жив у вас на квартирі?

— Анютин знайомий.

— Прізвища не пригадаєте?

— Звали Джоном, а прізвища я не питала. Він жив у мене без прописки. Недовго, правда, місяців півтора.

Наталя задоволено хитає головою, а про себе думає:

«А це вже ви брешете, Дарино Федорівно: Джон Палій ніколи не жив у вас. Приходив — це правда. Тільки не з Ганною Щербак, яка йому в матері годилась, а з Сільвою Пєтуховою». Наталя дивиться на годинник.

— Забалакалися ми з вами, Дарино Федорівно. Незабаром кінець робочого дня. Але я постараюся швидко записати ваші свідчення.

Анісімова знову кидає на Наталю вивчаючий погляд, і Наталя знову удає, що не помічає його.

— А що записувати? — всміхнулася Анісімова. — Ніякої користі для вас у моєму базіканні немає. Я все це так, знічев’я, розповіла, трохи душу перед вами розважила. Не з цим на допит просилася.

— А з чим?

Анісімова деякий час мовчить, немовби збирається з думками, а потім каже:

— Совість мене замучила, Наталю Сергіївно. Я ж старшому слідчому громадянину Трачеві не все розповіла. Не хотілося брати ще один гріх на душу. А тепер зрозуміла — мучитимуся, коли про ту людину не розповім. Знаю, підозрюєте ви, що Анюта не своєю смертю померла. Не поділяла я, скажу чистосердо, вашої думки. Та останнім часом сумніви в моє серце вкрались: а що коли ваша правда? У камері, знаєте, всього передумаєш. Був у Анюти один постійний полюбовник. З ним вона найчастіше приходила. Гарний, хоча й сивий. Дуже статечний чоловік. Машина у нього своя, грошей завжди повні кишені. Він Анютою крутив як тільки хотів. І не те, щоб вона його любила — боялась більше. Чого — не знаю. Пам’ятаю, одного разу розсердився він і при мені надавав їй ляпасів. Навідліг бив так, що аж у мене в вухах лящало. А вона сиділа, наче паралізована, не підвела, щоб захиститися, рук. Ну та я в їхні справи не втручалася — мало що може бути між людьми. Але що мене збентежило — це його поведінка після Анютиної смерті. Зайшов він якось до мене, пам’ятаю, було це ввечері, сказав, що Анюта померла, і просив нікому не розповідати, що він у мене з нею бував. Десять карбованців на стіл поклав. Це мені, значить, щоб я мовчала.

Анісімова замовкла і глянула на Наталю, чекаючи запитання. І Наталя спитала — надто вже не терпілось їй спитати:

— А після цього він приходив до вас?

— А що йому в мене робити? Стара я для нього, — ухилилася від прямої відповіді Анісімова.

— Але ж у вас бували дівчата, — нетерпляче мовила Наталя. — Сільва Пєтухова, наприклад.

Цього не треба було казати. Наталя одразу ж зрозуміла свою помилку, та було вже пізно. По обличчі Анісімової немовби пробігла тінь.

— З дівчатами? — ще більше скривила рота Анісімова. — З дівчатами, правда, він приходив. І з Сільвою приходив.

— Хто ж він? — роблено байдуже спитала Наталя, бо це запитання давно вже треба було задати. — Як його звати? Може, ви прізвище знаєте?

— Прізвища не знаю. Імені він теж не казав. Анюта його Шефом називала. Так і я, так і Сільва його величали, — Анісімова трохи помовчала, а потім додала — Начебто медик. Як я зрозуміла, навіть лекції студентам читав. От тільки де — не знаю. У нього своя «Волга». Здається, блакитна.