Майстер реліквій

Магда поцілувала Конрада. Потім Наткера і Анкса.

— Ви хороші хлопчики!

Ландскнехти зашарілися.

Конрад сказав:

— Але, навіть будучи друзями, кожен з нас має право запропонувати, що зробити з призом. Я пропоную її продати. У Базелі, на ярмарку реліквій. Скільки за неї дадуть?

Дісмас міркував. Він навіть уявив цю сцену. Шенк був би задоволений.

— Багато, — сказав він, — але це мають бути дуже приватні торги. Не можна просто прийти до Базеля і об'явити: «Ось Свята Плащаниця з Шамбері, свіжовикрадена у герцога Савойського». Ти потай повідомляєш півдюжини найзаможніших покупців. І дивишся, куди поверне ринок.

— І куди він поверне?

— До великих грошей, Конраде. Вистачить кожному з нас, щоб більше не перейматися грошима.

Анкс потер долоні.

— Але спочатку порахуємо наші динарії, — продовжив Дісмас. — Давайте спитаємо себе… Як ви вважаєте, чого б насправді хотів Ісус? Щоб ми вкрали плащаницю у герцога Савойського і продали її багатому покупцю?

— То ж він казав — «блаженні вбогі», хіба ні? А ми і є вбогі.

— Так. Влучно сказано, — зауважив Наткер.

— Ну, якщо ми почали цитувати Святе Письмо, давайте також згадаємо: «І розділили ризи мої між собою, і за одяг мій кидали жереб»[36].

Наткер спитав, схилившись до Конрада:

— Про що це він говорить?

Магда сказала:

— Як не соромно, Наткере! Це ж Псалтир. Ти що, ніколи не ходив до церкви?

— Я був тільки…

— Рахуй свої динарії, Наткере. Ще до того, як вони в тебе з'являться. Ти не розумієш, що Дісмас турбується про наші душі?

Ландскнехти подивились один на одного. Душі?

Магда продовжила:

— Якщо ми вкрадемо Ісусову плащаницю тільки щоб продати її за гроші, що ми маємо сказати йому в Судний день?

Анкс промовив:

— Я скажу: «Дякую, Господи, за гроші, що я виручив за твою плащаницю. Я гарно провів час, витрачаючи їх».

Наткер закивав.

— А я скажу: «Через ці гроші я можу піти на пенсію і більше не буду ландскнехтом. Не доведеться більше заробляти на життя, вбиваючи людей».

— Так, — підтвердив Конрад. — Через викрадення плащаниці Ісус веде нас до кращого життя. Тут я бачу, як працює… як ви це називаєте?

— Провидіння Боже.

— От, саме воно.

Дюрер похитав головою.

— Якими ж досвідченими богословами ви стали, хлопці.

— Почекай, — сказав Дісмас. — Я не впевнений, що Ісус має на увазі саме це.

Маркус застогнав.

— Замовкніть усі! В мене від вас голова розколюється… Тебе це не стосується, Магдо. «Чого хотів би Ісус?» Та Ісус напевно сміється, слухаючи вас. Плащаниця ж несправжня. Вони всі несправжні. Дісмас сам був упевнений, що вона несправжня, доки його мозок не перетворився на вівсяну кашу через те, що той содоміт, кардинал Майнцький, з ним зробив. Зараз він вважає, що з ним розмовляє простирадло.