Альтернативна Еволюція

Карлос Кастанеда[20] увірвався в традиційну течію напівдрімотного духовного пошуку, ніби вогняний болід. Спокійна поверхня звичних окультних, «тайнознавчих» канонів сколихнулася, вибухнула, заряхтіла веселковими бризками. Всі відчули Подих Тайни, що мовчала впродовж тисячоліть.

Чим же причарував покоління другої половини XX століття американський антрополог з іспанським прізвищем? Інтригуючим сюжетом своїх «польових заміток»? Вражаючою фабулою? Пророцтвами? Рекомендаціями щодо оволодіння надприродними, винятковими можливостями? Ні, ні, і ще раз — ні!

І сюжети щоденників його зустрічей з екзотичним «магом» лоном Хуаном Матусом досить тривіальні, і бесіди майже банальні, а іноді — навіть грубуваті. Навіть використання на початку «навчання» психоделічних рослин для розхитування інтелектуальних психоштампів, у полоні котрих перебував Кастанеда, викликало протест у багатьох духовних мандрівників, що звикли до морально-етичних правил європейської містичної традиції.

«Простенький» дон Хуан та його друг дон Хенаро вразили усіх нас своєю звільненістю від будь-яких пут, якими привабливими не здавалися б вони нашим відчуттям чи умам. Складалося враження, що ці представники невідомої у Європі традиції — дивовижні мандрівники, що готуються до небувалої місії, ідеально загострюючи стріли свого духу, аби нестримно метнути їх у понад-зоряні глибини Буття…

Кожна нова книга Карлоса Кастанеди торкалася несподіваних сторін психоглибин людини. Не один з читачів, вражених парадоксальністю мислення індіанських «магів», навіть вважав, що після «Казок про силу» (четверта книга з циклу «Вчення дона Хуана») вже не Кастанеда, а хтось інший експлуатує модну тему, продовжуючи захопливу містерію, вже повністю вигадану містифікаторами. Це були поверхові, передчасні висновки.

Можна з повною переконаністю стверджувати, що хвилююча традиція древніх і нових «видющих» продовжує місію Великих Посвячених і місія ця спрямована на пробудження сплячого людства. І навіть метод певної ігрової містифікації, присутній у вченні дона Хуана, застосований цілком свідомо.

Чому? — запитає читач. Досвід віків підтвердив: прямолінійне навчання тих, хто прагне до Істини, — небезпечне. Приймаючи «одкровення» Вчителя як «наказ», як «вказівку», учень нерідко перетворювався на духовного робота. Цю думку можна проілюструвати сюжетом з Ветхого Завіту, коли Господь вимагає від Авраама вбити сина й принести в жертву, якщо патріарх «любить Бога». Ми знаємо, що Авраам слухняно пішов на гору, аби там виконати Божу волю, і лише в останню хвилину канібальська жертва була замінена на ягня.

Всі віруючі й містики трактують цю подію як подвиг Патріарха і доказ його «вірності» й «любові» до Бога. Апологети ветхої традиції не розуміють, що мова йде про марновірне боягузтво Авраама, який боявся порушити «спілку» з Богом, що, беззастережно виконуючи накази Всевишнього, він перетворюється в духовного робота, а не вільного співробітника. Бог, безперечно, чекав іншої реакції свого «друга», чекав прояву істинної любові батька, що готовий «втратити душу свою» в ім'я ближнього, а тим більше — сина. Звичайно, нашу версію консерватори відкинуть як «кощунну», але складність еволюційної ситуації Землі й Людства, що відкрилася для сучасників у результаті найновіших космологічних досліджень, вимагає воістину парадоксального мислення і «божевільних» рішень.