Елементарні частинки

Тридцять перше грудня 1999 року припало на п’ятницю. У клініці Вер’єр–ле–Бюїсон, де Брюно судилося провести свої останні дні, влаштували невеличке свято, спільне для пацієнтів і обслуговуючого персоналу. Пили шампанське, закушували чіпсами з паприкою. Згодом, у розпал вечірки Брюно танцював з медсестрою. Він не відчував себе нещасним, ліки робили свою справу, і всі бажання в нього були мертвими. Він любив попоїсти, захопився телегрою, яку перед вечерею дивились усі. Від зміни днів він уже не очікував нічого, і цей вечір — останній вечір другого тисячоліття минув для нього непогано.

На цвинтарях усього світу нещодавні небіжчики продовжували гнити в своїх могилах, повільно перетворюючись на скелети.

Мішель провів вечір у себе вдома. Його думки блукали надто далеко, щоб він міг почути відгомін свята, яке вирувало у селищі. Декілька разів до нього приходили спомини про Анабель — згладжені часом мирні картини, образ бабусі теж виникав у пам’яті. Він згадав, як у віці тринадцяти–чотирнадцяти років він купував кишенькові ліхтарики, маленькі механічні пристрої, які він полюбляв без кінця розбирати і збирати знову. Згадав він і літачок з моторчиком — подарунок бабусі, який йому ніколи не вдавалось підняти у повітря. Це був красивий літак кольору хакі, зрештою він так і залишився лежати в коробці. Буття, зігріте потоками споминів, схоже, було наділене деякими індивідуальними рисами. Поки є істоти, є й думки. Думки не займають жодного місця. Істоти ж окуповують частину простору, ми їх бачимо. Їх образ формується на кристалику, проникає крізь вологу слизової оболонки ока і потрапляє на сітківку. Один у порожньому домі, Мішель був присутній на скромному параді спогадів. Протягом вечора у його мозок повільно входила, заповнюючи його, єдина незаперечна переконаність: незабаром, дуже скоро він зможе знову взятися до роботи.