Елементарні частинки

У споруді зі світлого залізобетону, саме тій, де колись померла його бабуся, Джерзінські вдруге пережив відчуття всесильності порожнечі. Він перетнув палату й підійшов до мертвої Анабель. її тіло було точнісінько таким, яким він знав його, з тією лише різницею, що з нього повільно витікало живе тепло. Тепер ця плоть майже зовсім охолола.

Деякі люди примудряються дожити до сімдесяти, а то й до вісімдесяти, сподіваючись, що попереду ще можливе щось нове, і пригоди, як‑то кажуть, чекають на них за рогом; врешті- решт, їх слід було просто б убити, щоб привести до тями чи бодай покалічити, довести до стану глибокої інвалідності. Але не таким був Мішель Джерзінські. Своє чоловіче життя він провів одинаком у зірковій порожнечі. Він зробив внесок у прогрес науки, це було його покликанням, способом самовираження, застосуванням своїх природних здібностей; що ж до кохання, то він його не знав. Анабель, попри на її красу, не судилося бути коханою, а тепер вона була мертва. Її тіло лежало на низенькому столі, яскраво освітлене, віднині непотрібне, не більше ніж мертвий вантаж. Потім труну накрили віком.

У своєму прощальному листі вона висловила побажання, щоб її піддали кремації. Перед церемонією вони пили каву в одному з лікарняних залів для відвідувачів; за сусіднім столиком циган під крапельницею весело теревенив про своє авто двом приятелям, які прийшли його навідати. Освітлення було тьмяне — кілька світильників на стелі, прикрашених арматурою, схожою на гігантські пробкові поплавки.

Вони вийшли на вулицю під яскраве сонце. Служби крематорію були розташовані неподалік від корпусів — це був єдиний комплекс. Кремаційна зала являла собою просторий куб із світлого бетону, всередині якого було розташоване таке ж біле підвищення, реверберація сліпила очі. Струмки гарячого повітря вилися довкола них, схожі на міріади дрібнесеньких змійок.

Труну поставили на пересувну платформу, яка призначена була для її доставки у надра печі. Півхвилини загальної зосередженості — і служитель увімкнув механізм. Зубчасті коліщата, на яких рухалася платформа, легенько скрипіли, двері зачинились. Ілюмінатор із жаростійкого скла дозволяв спостерігати за спалюванням. Як тільки з величезних форсунок рвонулося полум’я, Мішель одвернувся. Ще близько двадцяти секунд він краєм ока бачив темно–червоні зблиски вогню; потім усе скінчилось. Служитель згріб попіл у маленьку скриньку із світлої піхти у формі паралелепіпеда і передав її старшому братові Анабель.

Вони поїхали назад у Кресі, машина рухалася повільно. Сонце вигравало в листі каштанів алеї Ратуші. Тієї самої алеї, де вони з Анабель гуляли двадцять п’ять років тому після шкільних занять. У саду перед будиночком її матері зібралися сусіди, душ п’ятнадцять. Молодший брат Анабель з цієї причини приїхав зі Сполучених Штатів; він був худорлявий, знервований, пригнічений, одягнений досить елегантно.