Принц Ґаллії
- Автор: Авраменко Олег Евгеньевич, Авраменко Валентин
- Язык: украинский
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Принц Ґаллії». Краткое содержание книги:
Водночас на сторінках книги в неявному вигляді присутній фантастичний елемент. Це не чаклуни з драконами, не прибульці з інших світів і навіть не гості з майбутнього, що прагнуть змінити власне минуле. Фантастика лежить у самій основі сюжету, в тому самому історичному тлі. У «Принці Галії» витвором авторської уяви є не лише окремі персонажі і ситуації, а вся історія середньовічної Європи з часів падіння Риму до середини XV сторіччя, коли відбуваються зображені в романі події. Автор пропонує читачеві свій погляд на наше минуле, але не намагається ні в чому переконати його, а просто радить розглянути інші можливості історичного розвитку і самому вирішити, що ми втратили, а що навпаки — виграли від того, що історія повернулася саме так, а не якось інакше.
Марґарита встала з канапи і повагом рушила назустріч гостям. Обличчя її прояснилося, а на вустах заграла привітна усмішка.
— Дуже мило спізнатися з вами, пане принце, — сказала вона, простягаючи йому руку, яку Філіп ґречно поцілував.
— До ваших послуг, пані.
Марґарита зміряла його оцінюючим поглядом і, відкинувши подальші умовності, відразу перейшла в наступ:
— А ви зовсім не схожі на войовничого та грізного государя, що за тиждень підкорив усе Байоннське ґрафство.
— Невже? — прийняв її гру Філіп. — А на кого ж я схожий?
— На толедського чепуруна та гульвісу дона Феліпе з Кантабрії.
— Як, на того самого?
— Атож, на того самого дона Феліпе, про який ходить стільки різних пліток і про якого мені багато розповідала кузина Кастільська.
Філіп поглянув у вказаному Марґаритою напрямі й уклонився Бланці як старій знайомій. Вона відповіла йому привітною усмішкою й легким кивком голови. Зодягнена в темно-зелену сукню, яка щільно облягала її гнучкий стан, чітко окреслюючи невеликі, але вже цілком сформовані груди, Бланка була така мила й приваблива, що в Філіпове серце закралася чорна заздрість до ґрафа Біскайського.
— В такому разі, принцесо, — сказав він Марґариті, — ми обидва розчаровані.
— Це чому?
— Бо ви також не виправдали моїх сподівань. Йдучи до вас, я гадав зустріти у вашій особі безжалісну фурію, але, переступивши поріг цього залу, побачив… — Тут він зробив виразну паузу.
— То що ж ви побачили? — нетерпляче спитала Марґарита.
— Мені здалося, що я побачив ангела, що зійшов з небес на нашу грішну землю, — відповів Філіп, пильно дивлячись їй в очі.
Марґарита видимо розгубилася. Вона не могла збагнути, щó це насправді — грубі лестощі, чи, може, у Філіпових словах криється якийсь підступ. Так і не дійшовши певного висновку, вона прибрала суворого вигляду і застерегла:
— Будьте обережні, принце! Мій батько розцінив би ваші слова як богохульство.
— Це ви натякаєте на розпис у соборі Пречистої Діви Марії Памплонської? — невинно спитався Філіп.
На ці слова Бланка раптом закашлялась і необережним порухом руки скинула з шахівниці кілька фіґур. Жоанна весело всміхнулася, а Гелена вибухнула дзвінким сміхом. І тим важче було стримуватися Марґаритиним придворним, які відчайдушно кривлялися, судомно зчепивши зуби й почервонівши від натуги. Лише Матільда, улюблениця принцеси, дозволила собі тихенько засміятися, прикривши долонею рота.
Рікард Іверо ще більше спохмурнів і кинув на Філіпа войовничий погляд.
А Марґарита досадливо закусила губу. Їй були дуже неприємні спогади про цей випадок півторарічної давності, коли відомий італійський художник Ґалеацці, що розписував вітражі собору Пречистої Діви в Памплоні, звернувся до наваррського короля за дозволом увічнити риси його дочки в образі Божої Матері, але отримав категоричну відмову. Мало того, в запалі праведного обурення дон Александр вигукнув: „Не потерплю святотатства!“ — і ця фраза, на превелике незадоволення принцеси, набула широкого розголосу.
Відчуваючи, що мовчання з ніякового перетворюється на нестерпне, Марґарита запитала:
— І ви згодні з моїм батьком?
Цим питанням вона явно розраховувала поставити Філіпа в скрутне становище, та сподівання її не справдилися.
— Так, звичайно, — з невинним виглядом відповів він. — При всій моїй повазі до видатного таланту маестро Ґалеацці, я теж не певен, що він зміг би… Ні, я цілком певен, що він не зміг би зобразити вас у всій вашій красі. А як ревний християнин, його величність не міг допустити, щоб в образі Пречистої Діви ви були гірші, ніж є насправді. Саме це, я вважаю, мав на увазі ваш батько, кажучи про святотатство.
Марґарита знов розгубилася. Як і допіру, вона не могла збагнути, чи він відверто глузує з неї, чи каже це від щирого серця.
— А чому ви так певні, що на портреті я була б гірша, ніж є насправді?
— Бо інакше й бути не може, принцесо. Всі наявні мистецькі засоби занадто бідні й недосконалі, щоб змагатися з майстерністю Творця, з чиєї ласки я маю щастя, тамуючи подих, споглядати найдовершеніше з Його творінь.
— А ви ще й неабиякий улесник, принце! — усміхнулася принцеса.
— Аж ніяк, принцесо. Я кажу те, що є насправді. Мене, звісно, не можна назвати безстороннім і неупередженим щодо вашої краси — далебі, я просто в захваті від неї, — проте навіть неупереджена людина… — Тут він замовк і безпорадно розвів руками, ніби наштовхнувшись у своїх розумуваннях на несподівану перешкоду.