Слідами вигнанця
- Автор: Угаров Григор
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Иван Иванович Билык
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Слідами вигнанця». Краткое содержание книги:
Ув'язненого болгарського революціонера Балканова турецькі власті продають шукачам діамантів у Африку. Син Балканова Павел вирушає на розшуки батька. Повість знайомить нас з історією і культурою Африки, її природою, населенням. Книжка цікава за фабулою, пізнавальна й виховна.
Нараз вихиливши келих, вождь усміхнувся, поплямкав язиком і кивнув на кобуру пістолета:
— Що сховано в шкіряній торбинці білої людини?
— Це малий вогненний лук, — відповів Павел.
Коли Домбо переклав, у вождя Саби аж очі рогом полізли, й він довго вдивлявсь у кобуру, з якої виглядала шерхка ручка.
— А чи може малий вогненний лук убити людину? — запитав Саба.
— Малий вогненний лук дуже влучно стріляє! — промовив Павел, розстібнувши «шкіряну торбинку» й діставши звідти пістолет, але вождь не наваживсь навіть доторкнутися до зброї.
Стара негритянка, яка потроху чимраз ближче приступала до співбесідників, уздрівши револьвер, заверещала й знову шаснула в хатину.
— Білий чаклун може показати, як малий вогненний лук убиває людину? — раптом запитав Саба.
— Яку це людину? — настовбурчився Павел. — Це може статись лише тоді, коли на білу людину хтось нападе!
— Вождь мукасекерів має людину, яка не варта висмоктаної цурки солодкої тростини.
Павел підозріливо глянув на тубільця. Холодні вождеві очі грали, мов у звіра, й нишпорили десь поза хатиною.
— Я не хочу вбивати людину! — відказав Балканов. — То тільки лихі боми вбивають невинних людей.
Захихотівши в кулак, вождь мовив:
— Раб не вартий порожнього полумиска. А мій раб належить до племені наших смертельних ворогів — гаубау! Зі своїм рабом я роблю все, що мені заманеться. Якщо він умре, мої воїни зловлять мені іншого!
Павел заховав пістолет, ворожо блимнувши на жорстокого негра, але той саме відвернувсь і не помітив цього. Саба пронизливо свиснув. Стрілою прилетіла дівчина з тацею й покірливо стала перед своїм господарем. Люто змірявши її поглядом, вождь про мовив до гостя:
— Дивися добре, біла людино: ця горила — моя рабиня!
Таця заплигала в дівчини в руках. Обличчя їй зблідло. Сплюнувши, Саба махнув рукою, рабиня чкурнула за хатину, а він гучно зареготав їй услід.
Вождь попросив, щоб біла людина вистрілила зі свого «малого вогненного лука» хоча б у цю дівчину, але географ відмовився. Схиливши голову, Саба довго щось обмірковував, а тоді спитав:
— Чи хоче біла людина допомогти моєму племені? — і, не чекаючи відповіді, додав — Цієї ночі ми нападемо на плем'я гаубау. Але в них багато стріл і багато списів. Вони добре охороняють велику хатину, в якій лежить сила-силенна бататів, ямсу та као! Гаубау добре харчуються, дуже добре, а мукасекери не мають ніякої їжі…
Не дочекавшись кінця вождевої «промови», Павел поспитав:
— Звідки плем'я гаубау бере ямс і батати, мосанго й гріанго, сезам і као?
— В гаубау добра земля! А біла людина, яка вже багато місяців живе з ними, примусила землю родити ще більше плодів! Біла людина поробила їм нові мотики. Посіяла као, з якого гаубау печуть смачні коржі. Біла людина зачарувала землю!
Павел давно вже чекав цих слів. Він аж стрепенувся. Але, допитливо глянувши на му-касекера, схаменувся: не можна перед ним розкривати своїх карт! Тому, скориставшися з нагоди, коли вождь заходивсь упихати собі під наруччя подарований ножичок, Павел потаєнці підморгнув Домбові. Малий усе зрозумів: багато плескати язиком не варто.
— Чи бачив хто-небудь ту білу людину? — якнайбайдужіше запитав Балканов.
Вождь помовчав, подумав і відповів:
— Ні, ніхто з мого племені не бачив білу людину. Тільки моя горила розповідала про неї.
— Чому ж мукасекери не садять маніоки та бататів? — навмисне звів мову на інше Павел. — Чому не обробляють землю? Грунти тут добрі, угноєні й родитимуть багато бульб маніоки!
Зіщуливши яструбові очі, Саба зареготавсь.
— Гаубау — наші сусіди! — тіпаючись усім тілом, відповів він. — Їхня земля родить і для мого племені! Навіщо ж нам обробляти землю?
Павел спідлоба глянув на Сабу. Він уже переконався, що має справу з жорстоким грабіжником і розбишакою.
Павел попросив дозволу оглянути кілька осель. Вождь попередив про це плем'я, тричі засурмивши в бойовий ріг, і повів гостя вулицею-мостом до сусідів.
Хатини в мукасекерів були споруджені з очеретяних мат, укріплених жердинами. Стріхи з пальмового листя вже встигли вивітритись та побіліти і яскраво вимальовувались на тлі буйної зелені. Над входом до кожної оселі гойдавсь на мотузку людський череп і майоріла пір'їна птаха марабу, якого мукасекери вважали за оборонця племені. Цілі зграї дітлахів тікали вздовж повітряних вулиць і ховались по хатинах, звідки боязко визирали жінки.