Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.
- Автор: Винничук Юрий Павлович, Колектив авторів
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Литагент «Фолио»
- ISBN: 978-966-03-7082-1
- Жанр: Городское фэнтези
Электронная книга - «Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.». Краткое содержание книги:
У цій книжці українську фантастичну прозу ХІX – ХХ сторіч представляють мало відомі твори Івана Барщевського, Михайла Чайковського, Івана Бороздни, Миколи Костомарова, Євгена Згарського, Наталі Кобринської, Івана Франка, Івана Липи, Гната Хоткевича та багатьох інших авторів.
Одного разу Євгенія зміркувала, що він мав ніби якесь важнійше діло до неї, і не помилилася.
Коли лишилися самі, що трафлялося часто, він з тайним виразом лиця витягнув з бічної кишені звиток паперу.
– А се що таке цікавеньке приносите мені? – спитала Євгенія.
– Не знаю, чи се буде для вас цікаве. Для мене цікаве буде те, що ви на се скажете?
– Що се?
– Проби мойого пера.
– А! – здивувалась Євгенія і простягнула руку. – Се дійсно цікаве, лишите мені до прочитаня?
– Ні, я сам прочитаю, а ви будете ласкаві сказати, чи то що варто.
Він зачав читати.
Були то короткі ескізи, а в них живо описано прибутя молодого сотрудника на нову посаду в малім місточку і характерні епізоди початків нового житя.
Євгенія була порушена. В писаню молодого автора видно було безперечний талант. Та коли автор виразно зажадав, щоб виказала йому похибки, вона завважила, що, може, замало вглибляється в думки й чутя виведених в оповіданю людей.
– Се, власне, мій принцип, – відповів молодий письменник. – Коли хочу писати правду, то можу писати лиш те, що виджу і чую. Тих письменників, що ніби стараються ввійти в душу інших, я вважаю просто брехливими. Чоловік може знати лиш те, що діється в його душі, а не те, що діється в чужій.
– Але ж це, власне, й є головна заслуга таланту. Талант, сказала б я, не що інше, як великий дар проникати в чужі душі.
– Значить, відмовляєте мені таланту?
– Противно, признаю вам його з цілим пересвідченєм. Обсервація у вас дуже вірна, лише не розвито психічної сторони чоловіка, а се, як кажу, вважаю головною прикметою таланту. Поминувши те, ваші ескізи такі хороші, що прийдеться хіба признатися до погляду, що деякі таланти можуть обійтися і без психологічної аналізи.
Відтоді розмови Євгенії з молодим сотрудником зробилися ще щирійші й гарячійші.
– Знову маю вам щось нового прочитати, – сказав одного дня Урбанович, усівши на веранді, де головно резидувала Євгенія.
Він прочитав їй один коротенький ескіз «Душа». Молодого сотрудника будять, щоб ішов до хорого. Він іде і сповідає стареньку жінку, котра робить при нім усний тестамент, відказуючи дітям своє невеличке майно, по чім скоро вмирає. Сотрудник іде на похорон, і тут ведеться бесіда між ним і одним парафіянином. Селянин питає єгомостя: чи то правда, що людська душа йде за своїм похороном? Молодий сотрудник рад би заперечити тому віруваню теоретичними доказами, однак уважає, що се може зле вплинути на практичний бік його «фаху»: ану ж селянин зміркує, що «коли душа чоловіка не бачить, яка парада для неї робиться, то й похорону не треба».
Євгенії се дуже сподобалося. Се був, безперечно, найліпший з усіх його ескізів. Та, проте, вона не могла вдержатися від закиду, що сцена при сконаню жінки оброблена сухо, офіційно, як функція священика, і підхоплена як би з глумливого боку; щоб вже й як не вважати на психологію, то се противиться поважній, а навіть трагічній темі.
– І знов кажете мені описувати душу другого чоловіка, котрої я не можу бачити, бо ніхто єї не бачить, – говорив о. Урбанович.
– Не бачити, а відчувати.
– Чужої душі не відчуваєш, – уперто обстоював при своїм молодий автор. І знов обоє вдалися в гарячу суперечку.
Євгенія доказувала, що коли вже автор не входить в стан душі умираючої людини, то повинен був бодай описати вражінє на присутніх, бо ж така хвиля мусить глибоко вражати всіх єї близьких вже з самих природних причин, коли смерть забирає з-поміж них собі жертву.
– Вже два дні не було у нас о. Урбановича, – завважила раз при сніданю Євгенія.
Савині се також видалося дивним і зараз-таки післала слугу до Урбановичів поспитати, що се таке у них дієся і чому о. Урбанович так довго не був у них. Служниця вернула з недоброю новиною. О. Урбанович лежить у постелі; вночі посилали по лікаря.
– До лиха! Що йому сталося? – воркотів господар дому. – Ще недавно був здоровий, як риба.
– Ну, риб’ячим здоров’єм не конче міг він похвалитися, бо ніколи не мав його багато, – замітила Савина, котра завсігди любила простувати [64] уваги свойого мужа, до чого сей здавна привик і приймав се за доказ ласки своєї жінки.
– Може, би мені піти до него? – завважив знов по хвилі.
– Певно, піди, розвідайся, а потому я піду, як упораюся в хаті.
64
Простувати – спростовувати.