Антологія української фантастики XIX—ХХ ст.

О. Урбанович цікаво споглядав на заголовок книжки, котрого здалека не міг відчитати.

– Пані добродійка позволять переглянути? – сказав по хвилі, користаючи з першої довшої павзи в бесіді, і протягнув руку по книжку.

– Дуже прошу, я сама належу до тих, що, як бачать книжку, не можуть здержати себе, щоби не переглянути її.

О. Урбанович прудко перевертав картки книжки, причім його очі жадно блищали.

– Ось річ, котру я бажав ще давніше прочитати, та коли виїхав з Відня, ніяк було з чимсь подібним подибатись.

– Се книжка не цілком свіжа й можна її дістати не лиш у кожній книгарні, але й по антикварнях.

– В кождім разі треба грошей, – засміявся молодий чоловік.

– Се ж недороге.

– Як для кого. Я вже, як кандидат до духовного стану, не посідав ніколи мамони, так противної священичому покликаню, а тим менше тепер, коли став священиком.

– Ви без сумніву жонаті?

– Розуміється. Целібат буде вже, здається, доконечним наслідком новійшої школи.

– Тож, видко, ви не мали практичності теперішніх молодих людей, що, вступаючи в зв’язок родинного житя, стараються передовсім запомогти свою касу посагом жінки.

– Противно. Гадаю, що я дав тим доказ великої практичності, бо не шукав грошей, женився без маєтку й так не дознав бодай розчаруваня, котре так часто трафляєся, коли чоловік жениться задля маєтку.

Обоє весело засміялись.

– Коли вам се зробить приємність, то можу позичити вам сю книжку.

– Зробите мені, добродійко, більше як приємність, а правдиву ласку, бо оскільки міркую по тутешніх обставинах, тут не тяжко й зовсім забути читати.

– Бодай, доки я буду, не забудете, бо я привезла з собою ще дещо цікавійше.

Євгенія вичислила кілька новійших книжок. О. Урбанович не знав ані одної з них.

– Принесу вам показати.

Заки о. Урбанович зміг здобутися на чемну формулку, щоб не трудилась, вона встала й пішла до свого покою.

– Незвичайно симпатична жінка, – сказав Урбанович до пані Савини, що, запрезентувавши його Євгенії, лишила їх була самих, а тепер, власне, вернула до покою.

– Однак видко, що житє не все їй усміхаєся. Якийсь сум пробиваєсь в кождім єї погляді і руху, хоч ніби весело говорить і сміється, – додав з натиском.

– Житє людське не ллється медом, – відповіла, покивуючи головою, Савина. – Але той смуток, що дійсно, як кажете, пробивається з кожного єї погляду і руху, лишився у неї по страті сина, одинокої дитини.

Розмова їх перервалася, бо Євгенія, власне, вернула з книжками й положила їх перед Урбановичем.

О. Урбанович переглянув книжки й завважив, жартуючи, що се не конче відповідна лектура для священиків і жінок. Донедавна священики були одинокими провідниками жінок, а тепер жінки потягають їх на бездорожні.

– Видно, що нові течії часу сильнійші, коли жінки потягають за собою сю дійсно колись сильну фалангу, – відповіла тим самим тоном Євгенія.

Урбанович вибрав кілько книжок і попрощався.

Відтоді він часто забігав, і ті його відвідини належали до найприємніших хвиль Євгенії в домі свояків. Вони порушували принципові й непринципові питаня, а переважно говорили багато про зміст разом прочитаних книжок. Урбанович приходив часом з молоденькою і хорошою жінкою, що так і хапала за серце ангельським поглядом голубих очей. Однак тоді розмова не клеїлась, бо треба було змінювати теми і вибирати такі, щоб і вона могла брати уділ у розмові. Відчував те, мабуть, також і Урбанович, бо найчастійше приходив сам.