Любов у спадок

Джон повільно ввігнав кинджал у піхви й обвів своїх людей важким поглядом.

— Якщо хочете, повертайтеся в Англію, до хазяїна, — сказав він, виважуючи кожне слово. — Я нікого не тримаю, але сам залишаюся тут.

Найманці мовчки тужно втупились у землю. Нарешті один із них, сивий ветеран на прізвисько Одноокий, мовив:

— Я з тобою, Джоне. Ти приносиш удачу. Повір, на своїм віку я всякого надивився і вважаю, що краще триматися таких, як ти.

Інші заворушилися, загомоніли.

— Ми підемо з тобою, Ноллісе, — вигукнув молодий Сенді.

— А ти, Свене? — запитав він, не зводячи погляду з білявого вояка.

Той похитав головою і відвернувся.

— Що ж, дуже шкода, — спокійно промовив Джон.

Захалявний ніж, кинутий його несхибною рукою, встромився в горлянку солдатові. Той захрипів, із несамовито витріщеними очима почав завалюватися набік. Найманець сіпнувся й затих — смерть настала миттєво, дехто навіть не встиг зрозуміти, що ж сталося. Нолліс цілком байдуже підійшов до свого вбитого товариша, провів долонею по його зблідлому обличчю, закрив йому очі. Так само мовчки висмикнув ножа з горла вбитого, і звідти поштовхами почала виливатися густа червона кров. Одноокий із розумінням гмикнув і схвально глянув на свого командира.

— Добре, що ви всі вирішили залишитися, — мовив Нолліс, ретельно витираючи ножа й закладаючи його назад за халяву.

Він присів на землю, взяв паличку й почав креслити план. Решта, й досі ще приголомшені, потроху присовувалися ближче.

— Якщо я правий, то наша здобич утекла в шотландців з-під носа. Ти, Одноокий, поїдеш із Пітером цією дорогою на південь. Розпитуйте всіх, кого зустрінете, — кажіть, що в одного з вас утекла дочка. Якщо вона все-таки подалася до кордону, вистежте її та вбийте. Зрозуміло?

Одноокий кивнув.

— Як ви це зробите, мені байдуже. Але мені потрібні незаперечні докази того, що вона мертва. Якщо не знайдете — повертайтеся в Беверлі. Я з рештою вирушу вслід за Дугласовим загоном. Шлях тут один, ми їх легко наздоженемо біля переправи через Клайд. Здається мені, що саме туди вони й поспішають…

Він не міг виразно пояснити, звідки йому це відомо. Знав, та й годі. Нутром чув, куди вона подалася, ця руда. Дівчина завжди вибирала найнесподіваніший шлях, Джон добре це запам'ятав. Виходить, вона піде не на південь, як усі очікують, а на північ, до Едінбурга… Так і є! Він завмер, ніби мисливський пес, який зачув слід. Якщо дівчисько втекло, то піде саме туди, до великого портового міста, де легко загубитися, де можна сісти на корабель, що відпливає в Англію.

— Так і зробимо, — рішуче підсумував Нолліс, підводячись. — Годі, прощатися не будемо. Зустрінемось у Англії!

Він глянув на труп Свена й додав:

— Поховайте його. Нема чого йому лишатися отак. Якщо шотландці знайдуть, то можуть щось запідозрити.