Любов у спадок

— Ця річ дуже дорога для мене… — вирвалося в неї. — Вона належала моїй померлій матері.

Торговець співчутливо покивав, пожував губами й запропонував:

— Гаразд, я приплачу ще шилінг, але ні пенні більше. То що, по руках?

Еріка сумно кивнула й міцно потисла маленьку спітнілу лапку торговця.

— Ви отримаєте його лише по тому, як я сяду на коня, — уточнила дівчина, ховаючи руку з дзеркалом за спину.

— Ні, ми так не домовлялися, — заметушився Яків. — А якщо ви пришпорите коня, і — ф'ють, шукай вітра в полі? Зрозумійте, я теж ризикую.

Еріка ледве стримала сміх.

— Та годі вам, Якове, — намагаючись наслідувати його тон, докірливо сказала вона. — Я ж донька лицаря і не даю пустих обіцянок. До того ж, ви легко можете спіймати мене, якщо сядете на іншого коня. Не думаю, що ваш акробат гірший за мене вершник. Я віддам вам дзеркало, присягаюся пам'яттю матері, як би мені не важко було це зробити.

Торговець цього разу мовчки здійняв руки й задріботів до виходу, пропускаючи її вперед. Еріка вийшла за ним, замружилась від яскравого сонячного світла.

— Чекайте на мене тут, — сказав він.

За якийсь час чоловічок повернувся з чималою торбою.

— Тут усе, що ви просили, люб’язна леді, — мовив пісним тоном.

По його скорботному обличчю було помітно, яких страждань завдає йому розставання з усіма цими потрібними в господарстві речами. Еріка не полінувалася все витрусити та якнайретельніше перебрати. Збруя, два коржі, шмат овечого сиру… А ось вівса для свого чудового інохідця Яків очевидячки пожалів: торбу заповнено було хіба що на третину. Та й плащ був старий, весь поточений міллю, драний, але дівчина не завважила за потрібне сперечатися. Якесь шосте чуття підказувало, що треба швидше вшиватися звідси. Вона й так надто довго була на очах і втратила чимало часу.

Дівчина мовчки вручила мішок торговцеві й швидким кроком рушила до коней. Зупинилась перед ними, уважно придивилася до обох. У того, що пасся праворуч, відвис живіт, та й бабки мали вигляд не надто міцних. Шотландські конячки не дуже прудкі, зате чудово деруться вгору крутими стежинами й не бояться сипучих схилів.

— Я беру ту конячину, що ліворуч, — твердо заявила Еріка й поклала сідло на спину гнідій кобилі.

Яків обурено стрепенувся, але відразу махнув рукою. Видно, він теж вирішив не сперечатися.

— Ет, ось і май справи з цією знаттю, — ледь чутно пробурчав він собі під ніс. — Останнє віднімуть.

— Нічого, — заспокоїла його Еріка. — Ви повернете собі ці гроші, я ж бо знаю. Краще допоможіть підтягти попругу й покажіть дорогу на Карноут.

Нарешті приготування було скінчено, й вона легко скочила в сідло.

— Ось дзеркало, — ледве пересилюючи себе, Еріка простягла товстунові згорток.