Бог Дрібниць

Крихітка-кочамма поклала свою важку руку на плечі Маммачі й тихо сказала:

— Це таки правда, здається. Вона цілком на щось таке здатна, та й він теж. Такого Велья Паапен не став би вигадувати.

А потім попросила Кочу-Марію дати Маммачі склянку води і підсунути стілець. Вона змусила Велью Паапена повторити все від самого початку, раз по раз перериваючи його запитаннями, щоб з’ясувати подробиці: «Чий човен? Як часто? Коли це почалося?».

Коли Велья Паапен розповів усе, що знав, Крихітка-кочамма обернулася до Маммачі.

— Він повинен забратися геть, — сказала вона. — Ще сьогодні. Доки це не зайшло задалеко. Доки не прийшла на нас цілковита погибель.

І якраз тоді, аж здригнувшись, ніби школярка, від огиди, вона сказала:

— А запах… як же вона запах терпіла? Ти не помітила? Вони ж усі до одного мають такий особливий запах, ті паравани.

Саме це нюхове спостереження, саме ця начебто зовсім не значна подробиця й розкрутила маховик Жаху.

Гнів Маммачі, спрямований на старого одноокого паравана, який стояв під дощем п’яний, промоклий до рубця і викачаний у грязюці, перетворився на холодну зневагу до своєї доньки і до того, що вона скоїла. Маммачі уявила собі голу Амму, яка парується у багнюці з чоловіком — брудним кулі, та й тільки. Перед очима відразу ж постали яскраві подробиці: ось груба чорна рука паравана лежить на доньчиних грудях. Ротом він присмоктався до її губ. Чорні стегна смикаються у неї між розведеними ногами. Обидвоє важко дихають. І той особливий параванський запах. «Як тварини, — подумала Маммачі, і її мало не знудило. — Як пес із сучкою у тічку». Поблажливість до синових Чоловічих Потреб підливала тепер оливи у вогонь некерованої люті на доньку. Вона ж спаплюжила те, що витворювали цілі покоління (і Благословенний Малюк, якого торкалася рука самого Антіохійського патріарха, і імперський ентомолог, і стипендіат Родса з Оксфорда); вона кинула тінь на цілу родину! Покоління за поколінням, віднині й завжди, у їхній бік нишком тицятимуть пальцями на весіллях і на похоронах. На хрестинах і на прийняттях з нагоди уродин. Підштовхуватимуть одне одного ліктями і перешіптуватимуться. Кінець усьому.

Маммачі геть утратила владу над собою.

Тож вони, дві літні пані, й зробили те, що мали зробити. Маммачі розпалила жагу, Крихітка-кочамма уклала план. На роль карлуватого помічника згодилася Кочу-Марія. Спочатку вони заманили до кімнати Амму і замкнули її, а потім послали по Велюту. Того треба було спровадити з Аєменема ще до повернення Чако. Передбачити реакцію Чако було годі, тому покладатися на нього вони не могли.

Втім, не лише ці дві пані завинили, що події вийшли з-під контролю і помчали вперед, ніби оскаженілі від страху коні. Що стали змітати всіх і все на своєму шляху. Що до того часу, як Чако з Марґарет-кочаммою повернулися з Кочина, було вже надто пізно.