Бог Дрібниць
- Автор: Рой Арундати
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-277-2
- Переводчик: Андрей Маслюх
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Бог Дрібниць». Краткое содержание книги:
Цілком можливо, що до кухонних дверей Аєменемського Дому Велью Паапена привів того дня саме дощ. Забобонній людині сила і невпинність тієї зливи, для початку зими геть незвичної, могла видатися знаменням гніву когось із богів. П’яній забобонній людині вона могла видатися початком кінця світу. Певною мірою десь так воно й було.
Коли Маммачі у блідо-рожевому халаті з хвилястою облямівкою поверх нижньої спідниці з’явилася на кухні, Велья Паапен піднявся кухонними сходами і простягнув їй на розкритій долоні своє «позичене» око. Сказав, що на нього не заслуговує, а тому хоче повернути. Його ліва повіка запала в порожню очницю і моторошно там заціпеніла, немовби безконечно підморгуючи. Так, наче все, що він збирався сказати, було частиною якоїсь хитромудрої витівки.
— Що там у тебе? — поцікавилася Маммачі, простягаючи й собі руку (подумала, мабуть, що Велья Паапен чомусь вирішив повернути кілограм червоного рису, який вона дала йому зранку).
— Це його око, — голосно повідомила Кочу-Марія; від цибулі у неї по щоках котилися сльози. Та Маммачі вже сама торкнулася скляного ока й аж сахнулася від його слизької твердості. Від ослизлої мармуровості.
— Ти що, напився? — сердито запитала під стугін дощу Маммачі. — Як ти посмів прийти сюди у такому стані?
Вона навпомацки знайшла дорогу до мийки і намилила руки, щоб змити з них очні соки промоклого наскрізь паравана. Впоравшись, понюхала пальці. Кочу-Марія дала Вельї Паапену старий кухонний рушник і мовчала, доки той стояв на найвищому східці, майже на її доторканній кухні, і витирався, захищений від дощу скісним піддашшям.
Трохи заспокоївшись, Велья Паапен вставив око на місце і заговорив. Для початку перелічив усе добро, яке зробила родина Маммачі його родині. Покоління за поколінням. Згадав, що задовго до того, як щось таке спало на думку комуністам, саме преподобний Е. Джон Іпе передав у власність його батькові Келану ділянку, де тепер стоїть їхня хатина. Що саме Маммачі заплатила за його око. Що саме вона влаштувала Велюту на навчання і дала йому роботу.
Маммачі хоч і дратувалася через те, що він п’яний, була зовсім не проти послухати бардівське славослів’я незвичайної християнської щедрості, властивої її родині та їй самій. Того, що вона мала невдовзі почути, не провіщало ніщо.
Велья Паапен заплакав. Плакала одна його половина. Сльози набухали у живому оці і блищали на темній щоці. Другим своїм оком він закаменіло дивився перед собою. Старий параван, який ще застав ті часи, коли таким, як він, доводилося задкувати перед представниками вищих каст, тепер розривався між відданістю і любов’ю.
А потім страх пойняв його і заходився витрушувати з нього слова. Він розповів Маммачі про те, що бачив.
Історію про невеликий човен, який з ночі в ніч перетинав ріку, і про те, хто в ньому був. Історію про чоловіка і жінку, які стояли разом у місячному світлі. Стояли впритул.
Вони ходили в дім Карі-Саїпу, сказав Велья Паапен. У них вселився злий дух того білого чоловіка. Так Карі-Саїпу помстився за те, що заподіяв йому він, Велья Паапен. Човен (той, на якому сидів Еста і який знайшла Рахель) залишали прив’язаним до пенька, де починалася стрімка стежина, що вела через болото до закинутої каучукової плантації. Він сам його там бачив. Щоночі. Бачив, як той човен погойдується на воді. Порожній. Чекає, коли повернуться коханці. Чекає годинами. Іноді вони виходили з високої трави лише на світанку. Велья Паапен бачив їх на власне єдине око. Та й інші теж. Усе село вже знає. Рано чи пізно Маммачі теж дізналася б. Тож Велья Паапен і надумав розповісти їй сам. Як параван і той, у кого певні частини тіла не зовсім йому належать, він вважав це своїм обов’язком.