Іншалла, Мадонно, іншалла

Акрап

Колись давно, як Бог іще по землі ходив, були ми Акраповичами й мали будинок на Білиному полі. Маленький будинок, а сад великий, тим на всю Зеницю й славилися. Коли приїздив котрийсь чужоземець — а в ті часи приїздили вони зусібіч — і коли дивився здаля, то думав собі: що за багатії тут мешкають, хто ж вони: з роду паші чи ще якого владики? А коли питав, чиє це едемське диво, йому казали: облиш, дурню, це садок Акраповичів. Їх там набилося, як скорпіонів на зогнилому мерцеві, і живуть між собою так само. Людина, звісно, не вірила: онде ружі до неба тягнуться, і горіх розкинувся широко, і квітів найрозмаїтіших повно, що всіх і не назвеш; та якщо підходила ближче — бачила: серед руж годі знайти будиночок Акраповичів. Потонув у садку, наче коралі, що посипалися з дівочої руки, — спробуй визбирай їх тепер у високій траві. Отакий був завбільшки будинок Акраповичів, а в домі завжди по десятеро дітей, чекають, коли мати їх надвір випустить. Ми були доброї породи, особливо жінки, і діти нам не вмирали немовлятами, як у інших. Якщо котресь дитя й умирало, це точно був хлопчик. Акраповичі в цьому були як євреї, рід у них продовжувався по жіночій лінії.

Моїй прабабі Анджі до тридцяти років її чоловік Мійо дванадцятьох дітей зробив, а тоді кінь, якого він підковував, брикнув, вдаривши його копитом просто межи очі. Після того мій прадід Мійо лишився глухим і сліпим. Жодної користі з нього не було, хіба що їв за трьох і любив поговорити, якщо знаходилися слухачі. Часом і молодим, і старим набридало слухати, тож усі йшли, залишаючи його на самоті, а Мійо далі підтримував вогонь оповіді, аж поки хтось його не задмухає, чи поки сам собою не згасне. Розповідав про те, що пережив на віку, а позаяк пережив небагато, та й не було в ті роки у Зениці гідних переживання подій, він далі правив про те, що колись від когось почув, і про те, як жилося в старі часи; а що й про це знав небагато, принаймні не стільки, щоб оповідати від ранку до вечора, то починав вигадувати. Але прадід Мійо був хитрий, ніколи не вигадував нічого про сусідів, людей знайомих і незнайомих, адже боявся, що вони прийдуть і скажуть, мовляв, усе було не так, а інакше. Дуже він цього боявся, бідолаха, бо ж думав, що ніхто не схоче більше слухати його, глухого й сліпого, якщо хоч раз на брехні упіймають. Тому вигадував історії про фей та відьом, про джинів та чортенят, які скачуть з-під ковальського молота, — дуже лихі вони, але живуть не довше за змиг ока. Вигадував земфір-дівчат і ноксан-хлопців, наполовину людей, наполовину повітряних істот, що живуть довкола нас, але людина може їх бачити тільки в ранньому дитинстві, та й то якщо захворіє на скарлатину чи кашлюк; утім, дорослий теж може побачити, якщо раптом зробиться глухим і сліпим або принаймні збожеволіє. Земфір-дівчата й ноксан-хлопці мають велику силу, могли б і Богові, й чортові поперек шляху стати, але силу вони використовують лише поміж собою і тільки з однією метою: котрий-то котру закохатись у себе змусить. Ганяються одне за одним земфір-дівчата і ноксан-хлопці, світ довкола них спалахує і зразу ж гасне, великі води перед ними здіймаються і спадають, і так поки на Іванів день не повкладаються одне на друге — вже й не знати, де хлопець, а де дівчина, і поки наш люд на пагорбах розпалює ватри й ходить у Подмилаччя, земфір-дівчата й ноксан-хлопці свої любощі водять. Не дай Боже їх побачити, бо хрещена душа в ту ж мить помре від сорому.