Відьмак. Кров Ельфів
- Автор: Сапковский Анджей
- Серия: Відьмак #3
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-617-12-1037-0
- Переводчик: Сергей Валериевич Легеза
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Відьмак. Кров Ельфів». Краткое содержание книги:
— Що воно значить — елементарне?
— Базове.
Були вони самі у великій кімнаті, яку Неннеке виділила для чародійки, розташованій неподалік від бібліотеки, у боковому крилі будинку, яке не використовувалося. Цірі знала, що ця кімната призначалася для гостей. Знала, що Ґеральт, скільки разів він був у храмі, мешкав саме тут.
— А ти захочеш мене вчити? — Вона всілася на ліжку, провела долонею по адамашку ковдри. — Ти захочеш мене звідси забрати, так? Я нікуди з тобою не поїду!
— Тоді я поїду сама, — холодно сказала Йеннефер, розв’язуючи ремені в’юків. — І, клянуся тобі, не сумуватиму. Я ж говорила, що напучуватиму тебе, тільки якщо ти цього захочеш. І можу робити це й тут, на місці.
— Як довго ти мене будеш напучу… Учити?
— Так довго, скільки забажаєш. — Чародійка нахилилася, відчинила комод, вигорнула з нього стару шкіряну торбу, пояс, двоє обшитих хутром чобіт і глиняну, обплетену лозою флягу. Цірі почула, як вона лається, одночасно посміхаючись, побачила, як знову ховає знахідки в комод. Здогадалася, кому вони належать. Хто їх там залишив.
— Що значить — так довго, скільки забажаю? — запитала. — Якщо мене нудитиме та наука або не сподобається…
— То ми вчитися припинимо. Досить буде мені про це сказати. Або дати знати.
— Дати знати? А як?
— Якщо ми зважимося на навчання, я буду вимагати абсолютної слухняності. Повторюю: абсолютної. Тож якщо тобі наука набридне, досить буде й того, що ти не послухаєшся. Тоді наука відразу ж закінчиться. Ясно?
Цірі кивнула, глипнула на чародійку зеленим оком.
— По-друге, — продовжувала Йеннефер, розпаковуючи в’юки, — я вимагатиму абсолютної щирості. Не можна тобі буде нічого від мене приховувати. Нічого. Тож якщо ти відчуєш, що з тебе досить, достатньо буде почати брехати, прикидатися, придурюватися або замкнутися у собі. Коли я про щось запитаю, а ти не відповіси щиро, це також буде означати миттєве закінчення науки. Ти мене зрозуміла?
— Так, — буркнула Цірі. — А чи ця… щирість… Чи вона діє в обидва боки? Чи я можу… ставити запитання тобі?
Йеннефер глянула на неї, і губи її дивно скривилися.
— Вочевидь, — відповіла вона по хвильці. — Саме так воно і є. У тому й полягатиме наука й опіка, якими маю намір тебе охопити. Щирість діє в обидва боки. Можеш ставити мені запитання. Будь-якої миті. А я на них відповім. Щиро.
— На будь-яке запитання?
— На будь-яке.
— З цього моменту?
— Так. З цього моменту.
— Що є між тобою і Ґеральтом, пані Йеннефер?
Цірі мало не зомліла, налякана власною зухвалістю, заморожена тишею, що встановилася після запитання.
Чародійка повільно наблизилася до неї, поклала їй руки на плечі, зазирнула в очі, зблизька, глибоко.
— Туга, — відповіла серйозно. — Жаль. Надія. І страх. Так, здається, я не оминула нічого. Ну, тепер ми можемо взятися до тестів, ти, мала зеленоока змійко. Перевіримо, чи ти придатна. Хоча після твого запитання я дуже здивувалася б, якби виявилося, що — ні. Ходімо, бридулько.
Цірі обурилася.
— Чому ти мене так називаєш?
Йеннефер усміхнулася кутиком губ.
— Бо я обіцяла щирість.
Цірі випросталася, нервуючись, нетерпляче закрутилася на стільці, твердому, що намулював сідниці після кількох годин сидіння.
— Нічого з того не вийде! — гарикнула, витираючи об стіл забруднені вуглиною пальці. — Адже нічого… Нічого в мене не виходить! Я не придатна для чарівниці! Я про те з самого початку знала, але ти й слухати мене не хотіла! Не звертала уваги взагалі!
Йеннефер трохи підвела брови.
— Кажеш, я не хотіла тебе слухати? Цікаво. Зазвичай я приділяю увагу будь-якій фразі, що промовляють у моїй присутності, і нотую її, щоб не забути. Але умовою є, щоб була в ній хоча б крихта сенсу.
— Ти постійно насміхаєшся, — заскреготіла зубами Цірі. — А я хотіла тобі просто сказати… Ну, про ті здібності. Бо, бач, там, у Каер Морені, у горах… Я не могла зробити жодного відьмацького Знаку. Ані єдиного!
— Я про те знаю.
— Знаєш?
— Знаю. Але це ні про що не свідчить.
— Як це? Ну… Але ж це ще не все!
— Слухаю напружившись.
— Я не підходжу. Чи ти цього не розумієш? Я… занадто молода.
— Я була молодшою, коли починала.
— Але ти напевне не була…
— Про що тобі йдеться, дівчино? Припини затинатися! Хоч одне повне речення, я тебе прошу.
— Бо… — Цірі опустила голову, зарум’янилася. — Бо Іола, Мирра, Еурнейд і Кат’є, коли ми обідали, сміялися з мене й говорили, що чари для мене неприступні, а я не зроблю жодної магії, бо… бо я… дівиця, а це значить…