Беру свої слова назад
- Автор: Суворов Виктор
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Сталкер
- ISBN: 966-696-874-6
- Переводчик: Олег Петрович Дрогомирецький
- Жанр: История
Электронная книга - «Беру свої слова назад». Краткое содержание книги:
– 4 -
Вигадки Міркіної спростував В. Г. Комолов, начальник авторського колективу мемуарів Жукова: «І чому комусь здається, що згадати ім'я Брежнєва автора "Спогадів та роздумів" змусили? Хіба особистість Брежнєва в роки, коли створювалися мемуари, всі ми оцінювали так само, як зараз?» («Красная звезда», 12 січня 1989 р.). Думка Комолова: зараз ми над Леонідом Іллічем посміюємося, а коли він був при владі, всі ми, автори жуковських мемуарів, вважали його видатним полководцем і в мемуари вписали від чистого серця, без підказок збоку.
Комолов розвиває свою думку та її доводить: «В мемуарах у такому ж контексті згадується не один Брежнєв. Мова йде і про А.Н. Косигіна, Н.С. Патолічева, Н.С. Хрущова. Мені достеменно відомо, що, коли Косигін прочитав про себе у книжці, він не повірив, що Жуков так тепло про нього відгукнувся, і попросив оригінал. І коли переконався в достовірності руки Георгія Костянтиновича, заспокоївся і був задоволений» («Красная звезда», 12 січня 1989 р.).
Аргумент забійний. Припустимо, що Жукова змусили прогнутися перед Брежнєвом, але хто змушував його вести себе так само щодо Косигіна й Патолічева?
Під час війни Олексій Миколайович Косигін був апаратником високого рангу. Але таких були сотні. А от у момент, коли авторська група ліпила нетлінне творіння Жукова, Косигін піднявся високо, він був очільником уряду, другою після Брежнєва людиною в Радянському Союзі. Ніхто не змушував Жукова згадувати про Косигіна. Але Косигін був у мемуари вписаний, мовляв, без вождів такого типу не бачити нам перемоги. Коли Косигіна вписували в «найправдивішу книжку про війну», Жуков чомусь не протестував, і буря на його дачі чомусь не бушувала, грім не гуркотів і блискавки не виблискували. І нікому в голову не приходить зараз заявляти, що Жукова змусили вписати Косигіна.
З 1941 по 1946 рік, тобто протягом усієї війни, Микола Семенович Патолічев був першим секретарем Челябінського обкому ВКП (б). Ось що про нього написано в мемуарах Жукова: «Величезну організаційну роботу провів, зокрема, Челябінський обком ВКП (б) під керівництвом першого секретаря М.С. Патолічева. Людина великої енергії, високих організаційних здібностей, Микола Семенович багато сил і творчої енергії віддав розбудові роботи промислових підприємств області, організації чіткого взаємозв'язку їх між собою. Його невтомність у досягненні завдань, поставлених партією, не раз відзначалась урядом...» (Спогади та роздуми. М., 2003. Т. 1. С. 295).
Сталінсько-ленінсько-нобелівський лауреат Михайло Шолохов стиль Жукова цінував за вищим розрядом: «Письменникам-професіоналам іноді нелегко змагатися з такою літературою». Чую серцем, як тільки прочитав Михайло Олександрович Шолохов про товариша Патолічева, про невтомність у досягненні завдань, так відразу розімлів і в Жукові побратима визнав.
Таких, як Патолічев, у Сталіна були цілі череди в областях, краях, республіках, наркоматах, державних комітетах, в армії, на флоті, в НКВС. Шляхи Жукова й Патолічева на війні ніколи не перетиналися. Аж надто глибоко в тилу сидів товариш Патолічев. Але стратег (вірніше, ті, хто писав його книжку) в захваті: ох, який керівник! Звідки захоплення? Від того, що в момент написання мемуарів товариш Патолічев був міністром зовнішньої торгівлі СРСР.
Вірю, ніхто перед Жуковом не ставив ультиматуму: не впишеш Миколи Семеновича Патолічева у свій мемуар, не опублікуємо твою книжку! А раз ультиматум такий не ставився, отже, Патолічев вписаний не за вказівкою згори, а за ініціативою знизу.
У Міркіної візерунок не в'яжеться: Брежнєва нав'язали, а ось Патолічева, від якого благополуччя Жукова ніяк не залежало, ми в мемуар вписали за власним вірнопідданським почином.
Анно Давидівно Міркіна, якщо ваша холуйська свідомість продиктувала за власною ініціативою кланятись якомусь Патолічеву, то вже Брежнєву ви клали поклони без примусу.
Незрозуміло й інше. Жуков нібито писав книжку не заради грошей і сьогочасної вигоди, не заради прихильних посмішок партійних ідеологів, а правди заради, писав для вічності, в розрахунку на самотнього архіваріуса, який через багато років після смерті великого стратега, можливо, знайде рукопис і дізнається істину. Але навіщо ж у цьому випадку бруднити рукопис холуйськими поклонами Брежнєву, тим більше Косигіну й Патолічеву?
І ще: ніхто не примушував Жукова й авторів його мемуарів обзивати армію безмозкою і схиляти коліна перед колективною мудрістю Центрального Комітету. Жуков вилизав колективну дупу Центрального Комітету, і ніхто не бачить в цьому нічого поганого, і ніхто не каже, що його змусили. А от коли він кинувся полірувати індивідуальну дупу Генерального секретаря, так тут же нам пояснюють: його, бідного, змусили.