Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 1988
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- ISBN: 5-308-00247-9
- Переводчик: Александр Иванович Терех
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання». Краткое содержание книги:
В сборник избранных произведений известного американского писателя (род. в 1920 г.) вошли фантастические повести “Марсианские хроники” и “451° по Фаренгейту”, автобиографическая повесть “Вино из одуванчиков” и сюжетно связанный с ней цикл рассказов
Тепер, коли пневматичний поїзд мчав його, погойдуючи, порожніми підземними коридорами міста, він пригадав жорстоку логіку решета і, опустивши очі, побачив, що в нього в руках розкрита Біблія. В вагоні було повно людей, а він тримав Біблію, - і раптом у нього сяйнула безглузда думка: якщо читати швидко і все поспіль, може, в решеті затримається хоч трохи піску. Монтег почав читати, але слова висипалися в дірки, й він подумав, що через кілька годин він зустрінеться з Бітті й треба буде віддати йому книжку, отже, не можна пропускати жодного речення, слід запам’ятати кожен рядок. “Я мушу це зробити!” Він стиснув книгу. Радіорупори ревіли, мов сурми:
- Зубна паста “Денем”!
“Замовкніть, - подумав Монтег. - Погляньте на польові лілеї, як зростають вони, - не трудяться, ані прядуть...”
- Зубна паста “Денем”!
“Не трудяться...”
- Зубна паста...
“Погляньте на польові лілеї, як зростають вони... Замовкніть, замовкніть нарешті!..”
- “Денем”!!!
Він знову розгорнув книжку, гарячково перегорнув кілька сторінок, обмацуючи їх, мов сліпий, не кліпаючи, вдивлявся в кожний рядок, у кожну літеру.
- “Денем”. По літерах: д-е-н... :
“Не трудяться, ані прядуть...”
Сухий шерех гарячого піску, що сиплеться крізь решето...
- “Денем” оздоровлює!..
“Погляньте на польові лілеї, лілеї, лілеї...”
- Зубний еліксир “Денем”!
- Замовкніть, замовкніть, замовкніть!.. - це благання, цей крик з такою силою вихопився з грудей Монтега, що він сам незчувся, як скочив на рівні, а ошелешені пасажири галасливого вагона злякано сахнулися від чоловіка з божевільним виразом почервонілого обличчя, який щось белькотів смаглими вустами, стискаючи в руках книжку, - люди, які ще мить тому спокійно притупували ногами в такт вигукам “Зубна паста “Денем”, зубний еліксир “Денем”, зубна паста, паста...” - раз, два, три, раз, два, три, раз, два, раз; усі, хто щойно машинально бурмотів “зубна паста, зубна паста, зубна паста...”.
І наче щоб помститися на Монтегові, радіо вивергнуло на нього тонни музики - брязкіт і дзвін бляхи, міді, срібла, бронзи... Люди, оглушені тим скреготом, заціпеніли; вони не тікали, бо нікуди було тікати: величезний пневматичний поїзд мчав тунелем глибоко під землею.
- Польові лілеї...
- “Денем”!
- Я кажу, лілеї!
Люди зачудовано дивилися на нього.
- Покличте кондуктора...
- Він зсунувся з розуму!
- Станція “Нолл В’ю”!
Засичавши, поїзд зупинився.
- “Нолл В’ю”! - голосно.
- “Денем”... - пошепки.
Губи Монтега ледь ворушилися: “Лілеї...”
Двері вагона із свистом розсунулися. Монтег стояв. Зітхнувши, двері почали зачинятися. І лише тоді Монтег кинувся із безгучним криком вперед, розштовхуючи пасажирів, і вискочив на платформу крізь вузьку шпарину. Він біг між білими кахлями тунелю, не зважаючи на ескалатори, бо хотів відчути, що його ноги рухаються, руки розгойдуються в такт бігу, легені роздуваються і стискуються, а повітря обпікає горло. Навздогін линуло ревіння: “Денем”, “Денем”, “Денем”! Поїзд засичав, наче змія, і згинув у чорній проймі тунелю.
- Хто там?
- Це я, Монтег.
- Що ви хочете? .
- Впустіть мене.
- Я нічого не зробив!
- Та я сам, не бійтеся!
- Присягніться!
- Присягаюсь!
Двері повільно відчинилися. Визирнув Фабер - у денному світлі він здавався дуже старим, кволим і переляканим. Вигляд у старого такий, ніби він багато років не виходив надвір. Його обличчя і білі стіни кімнати були одного кольору. Білішими здавалися й вуста, і щоки, і сиве волосся, і бляклі, блідо-голубі очі. Раптом його погляд упав на книжку під пахвою Монтега - і старий ураз перемінився, тепер він уже не був ані таким старезним, ані кволим. Його страх поступово минав.
- Пробачте, доводиться бути обережним. - Він не зводив очей з книжки. - Отже, це правда.
Монтег увійшов. Фабер зачинив двері.
- Сідайте. - Він задкував, не відриваючи погляду від книжки, наче боявся, що вона щезне, коли він хоч на мить відведе від неї очі.
Позаду нього, крізь відчинені двері спальні, виднів стіл, захаращений якимись деталями і сталевими інструментами. Монтег побачив усе це лише мигцем, бо Фабер, завваживши, куди він дивиться, швидко обернувся, зачинив двері й так стояв, стискаючи тремтливою рукою ручку дверей. Потім перевів нерішучий погляд на Монтега, який уже сидів, тримаючи книжку на колінах.