Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти

Дарка поволі приймає його накази, розташовує їх в голові: „Чекай… чекай… зразу… це так у найкращому випадку… всіх з гімназії не проженуть… Може, тільки того, що вигукне цю заяву… Може, повиловлюють тільки самих організаторів… В тому симфонічному концерті, чи як його назвав Циганюк, тільки два українці… Коли… не з'являться вони… ці два… єдині з усіх українців… то ж це таке зрозуміле, таке безсумнівне, що на другий день проженуть їх з усіх шкіл в Румунії. Так, треба сказати собі ясно… і Данка проженуть з гімназії… і до цього має причинитися вона — Дарка".

— Займетеся Данилюком? — В цього хлопця мова складається тільки з двох слів: так або ні.

— Добре, — каже Дарка, бо що ж їй інше сказати? Водночас думає з цілою свідомістю: „Тепер я підписала власноручно присуд смерти на Данка".

Циганюк зробив своє, і немає чого сидіти довше і дивитись на Дарку. А де ж ті підбадьорюючі слова? Чому Орест не хоче її одурманити трохи цими високими словами? Чому вона має все виконувати так натверезо?

Циганюк відчиняє двері до сусідньої кімнати:

— Лідко! Лідко? — ніби питається, ніби кличе. — Ти собі не думай, небого, що чим довше залишиш мене насамоті з Даркою, то тим більше довідаєшся від мене про Івасюка!

— О, мені так потрібно про „твого" Івасюка знати! — моргає одним оком Лідка з порогу, мовляв: „Збожеволів ти, хлопче, чи що? Та ж мама слухає!"

— Слово чести, тут, мабуть, признавались в коханні! — скрикує Лідка. — Дарко, що з тобою? Ти ціла гориш!

Циганюк ніби не помічає, про що мова. Він найкраще знає, чим заткати рот Лідці.