Позичений чоловік

Мені б далі милуватись моєю рідною жінкою Мартохою, що так несподівано зуміла обернутись на яблунівську жар-птицю, не пошкодувати б найдорожчих слів зі своєї сердечної скарбниці, як раптом страшна підозра... Як ізнагла чорна підозра шулікою впала в мою душу, вп’ялася гострими пазурами в груди, і мною затіпало, як осиковим листочком на вітрі.

– А від кого це ти, Мартохо, така виряджена, така дженджуриста повертаєшся?

– Як то від кого? – грає вона бровами, наче ластів’їними крильми. – Хіба нема звідки?

– Мартохо, – шаліючи, ледь повертаючи бруском здерев’янілого язика, грізно кажу, – ти на свою погибель із вогнем граєшся! Зізнавайся, від кого повертаєшся о цій порі?

– Пора не така вже й пізня, – задзеленчала дзвоником сміху. – Та й чому маю тобі зізнаватись, коли ти ще не мій, а Дармограїшин? Ревнуй Одарку, а не мене.

Чи я ще ниньки ополудні сказав би, що здатен так ревнувати мою рідну жінку Мартоху, що ревнощі чорною пеленою спеленають розум, затуманять, засліплять, зіб’ють з пантелику? А вона, й справді знущаючись, вителенькує срібними брязкальцями сміху, питає лукаво:

– Хіба в Яблунівці вже справжні чоловіки перевелись? Вистачить на мій вік!

– Чи не від Федора Горбатюка шльондраєш? – питаю про листоношу, від якого, либонь, усього можна сподіватись.

– Чолом, тату, я ваша хрещена мати!.. Теж знайшов мені кавалера!..

– То, може, від Максима Діхтяря? – питаю про нашого знатного механізатора, що має чоловічу силу не меншу, мабуть, ніж бугай Імперіалізм – скотинячу.

– Максим помирився вчора чи позавчора зі своєю жінкою Марією, то в них після нового замирення вже сотий чи тисячний медовий місяць.

– То, може, від Петра Кандиби? – питаю про сільського лавочника, який дефіцитними промтоварами з-під прилавка хіба ж не заб’є памороки яблунівським молодицям.

– Добридень на великдень, будьте здорові з Новим роком!– кепкує. – Та він же такий, що стань подивися – плюнь та й одступися.

– Отож, запевняєш, вони тобі треба, як собаці чоботи влітку? А як не вони, то хто? Від кого повертаєшся? Невже від когось молодшого?

– Та що з молодшого візьмеш? Хіба що шерсті пучок!

– Значить, від старіших, безсоромнице безсовісна? Від діда Гапличка чи від діда Бенері? Та куди їм до галушок, коли вони юшки не вкусять! Може, й був колись у них горіх, та звірся на сміх. Вони, Мартохо, сто літ живуть, а двісті конають.

– Е-е, Хомо, не кажи! Правду кажуть, що старого собаку важко до ланцюга привчити.

– Значить, нехай буде бридкий, як поплюга, хай буде гидкий, як поплазка, аби тільки штани носив?

І тут моя рідна жінка Мартоха як зарегоче, як задзвонить рясним намистом дзвінкого сміху.

– Сказано, Хомо, на глум, а ти бери собі на ум! Як то справедливо говориться, не вір губі – поклади на зуби.

Бачу, безсовісна, осаджує мене, мов горщик од жару одставляє.

– Мартохо, – благаю, – не глумись, бо душа крається.

Тут вінком своїх рук обвила мою шию, квіткою-півонією