Вулиця Червоних Троянд
- Автор: Стась Анатолий Алексеевич
- Год: 1977
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Вулиця Червоних Троянд». Краткое содержание книги:
До книги увійшли:
— Бачив у тунелі індіян, які спробували показати свої вибрики? Досить було ворухнути пальцем, щоб позбавити їх розуму! З тобою станеться те ж саме, якщо комизитимешся. Забудеш власне ім’я, друзів, не пам’ятатимеш, хто ти, звідки, втратиш усе людське, навіть мавпа в порівнянні з тобою здаватиметься дивом природи. Але я терплячий. Перш ніж покарати, влаштую тобі приємне побачення. Комендантська! Алло, комендантська! — гримнув він у мікрофон. — Як там у вас?
— Наказ виконано, штандартенфюрер! — пролунало у відповідь десь із динаміка.
— Коменданта до мене!
За кілька хвилин у залі з пальмою з’явився білобровий, той самий, що прийняв мене з рук у руки від крислатих капелюхів біля ліфта.
— Проведіть його до неї! — кивнув на мене штандартенфюрер.
Білобровий пропустив мене вперед. Знову знайомий уже коридор. Ми завернули праворуч. Матовий глянець пластика змінився похмурою одноманітністю бетону, стеля понизилася, повисла над головою. В безлюдді підземелля розливалося мертве синювате світло. Шлях перетнула густа металева решітка — від стіни до стіни. За нею стовбичить крислатий капелюх. Гримить засув, решітка відходить убік.
Важкі двері із заклепками. Табличка з написом «Комендант». «Невже їм вдалося залякати Єржі? Що ж вона мені скаже, радитиме написати листа? Може, повірила, що це нас врятує?..»
Яскравий потік світла зненацька б’є в очі, зупиняє мене на порозі. На стільці під стіною сидить жінка, сидить спиною до дверей. Раптом голосом штандартенфюрера заговорив динамік:
— Я вирішив показати вам, фрау, одного упертого хлопця. Йому все ще здається, що він перебуває в таборі юних піонерів, чи як там у вас це називається… Можете говорити з ним про що завгодно, вам не заважатимуть. Комендант, залиште їх на самоті.
Жінка рвучко повернулася.
— Мамо! — закричав я. — Мамо!..
То була моя мати.
Розділ VII
КОЛИ ВОСКРЕСАЮТЬ МЕРТВІ
… Вона обсмикнула пухнастий светр, тріпнула хвилястим волоссям. Випростала руки. Їй допомогли одягти скафандр. Еластичний, у кільканадцять разів міцніший од металу, він зручно облягав тіло і водночас витримував неймовірне тиснення водяної товщі. У скафандрі жінка була схожа на казкову морську істоту. Власне, так воно й було. Ця жінка і всі, хто мешкав тут, у з’єднаних вузькими галереями-переходами приміщеннях, уже звикли до підводних просторів океану. Лише півметрові стіни відмежовували їх од вічно безмовного царства глибин.
Безшумно відчинилися щити проміжної камери. Жінка в скафандрі переступила через високий поріг. Двері-щити стали на своє місце. З отворів вдарили піняві струмені, заклекотало, завирувало. Камера швидко наповнювалась водою. Відкрився півкруглий люк — вікно в океан. Відштовхнувшись ластами, жінка випливла назовні.
Її оточувала непроглядна чорнота. Сліпучий промінь прожектора насилу розтинав темінь. Світла доріжка лягла на бугристе дно, в ній промайнула зграйка риб. Жінка увімкнула радіомаяк. «Ті-у-у, ті-у-у-у…» — ЕГБ-1 подавала чіткі позивні. Жінці треба було плисти на південний захід понад дві милі, щоб дістатися океанської западини поблизу острова Арпа-Нау. Там, у глибинах, були встановлені прилади. Вони мали дати відповідь на одне запитання: яке походження кулястих предметів, що, неначе м’ячі, встелили дно западини. Понад двадцять років тому вчені зробили припущення: загадкові кулі — не що інше, як колонії мікроорганізмів, котрі живляться металами, розчиненими у морській воді. Кулі виявилися згустками цінних руд: марганцю, кобальту, нікелю, міді.
Щодня, в один і той же час, жінка вирушала з Експериментальної глибинної бази в напрямку до Арпа-Нау. Вона перевіряла покажчик спеціальних апаратів, що фіксували процеси утворення отих м’ячів-рудоносів, яких, за попередніми підрахунками, в глибинах Атлантичного океану зібралося мільйони і мільйони тонн. Подекуди кулі поспіль вкривали дно, і ця підводна «бруківка» мала неоціненну вартість.
Позаду давно зникло, розчинилося в мороці світло ілюмінаторів бази. На глибинах понад п’ять тисяч метрів тривала вічна ніч. Промінь прожектора зрідка натрапляв на знайомі орієнтири — на верхівки підводних скель, на залишки давно затонулого корабля. До западини, де стояли прилади, залишилося плисти хвилин десять. Зненацька вода незвично і миттю ущільнилась, жінка відчула поштовх у спину. Здалеку донісся важкий гуркіт. Радіомаяк замовк. Зв’язок з ЕГБ-1 обірвався.