У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

у тій щирості, з якою були, як кажуть музйки, взято перші його склади, а також у спотикли-вому їхньому повторенні — зберігало розмах, награну наївність, незграбну германську «фінезію», розметану зеленастим гіллям над темно-блакитною емаллю складу «гайм»,' емаллю, від якої дихало містикою вітража надрейнської церкви за тьмяною різьбленою позолотою німецького XVIII сторіччя. Поряд з іншими частинами, які його складали, це ім’я вміщало назву німецького містечка на водах, де я був дитиною з бабусею, розташованого під горою, славною тим, що там гуляв Ґете, і виноградниками, з яких пили ми в кургофі славетні вина, вина зі складовими гучноголосими назвами до пари тим епітетам, які дає своїм героям Гомер. Ось чому, щойно я почув ім’я князя і перш ніж мені згадалися ті води, ім’я це немовби змаліло, олюднилося; закуток у моїй пам’яті, куди воно врилося, здався мені простореньким, і все воно як стій зробилося для мене рідним, звичним, мальовничим, смачним, легким, чимось дозволеним, прописаним. Ба більше: тільки-но дук Ґермантський, тлумачачи, хто цей князь, перелічив деякі його титули, у моїй пам’яті зразу ж ізринула назва села, перетятого річкою, де я щовечора по завершенні процедур плив човном крізь рої комарів; а ще назва лісу, такого одлеглого, що лікар заборонив мені ходити до нього гуляти. Та й не дивина: зверхність сеньйора поширювалася на околиці, і в перелікові його титулів скупчилися ще раз назви, які на мапі позначені поряд. Так під прилбицею князя Священної імперії і конюшого Фран-конії мені відкрився лик коханої землі, де часто спинялися для мене промені шестигодинного сонця, — принаймні він був мені відкритий, поки не ввійшов сам князь, рейнграф і обранець Палатина. А тоді я дуже швидко дізнався, що прибутки з лісу та річки, залюднених гномами та ундинами, з чарівної гори, де височіє старовинний Бург, що пам’ятає Лютера і Людовіка Німецького, князь витрачає на п’ять авт «шарон», на утримання двох будинків, у Парижі та в Лондоні, на ложу в Опері, де буває у понеділок, і на ложу в «Французів», де він буває у вівторок. Побачивши його, я не подумав, — та він і сам у це мало вірив, що він чимось різниться від таких самих багатіїв такого самого віку, як він сам, але не такого поетичного родоводу. Він був людиною тієї самої культури, тих самих ідеалів, він дорожив не своїм становищем, а тими благами, які воно йому давало, і мав у житті одну-однісіньку амбіцію: стати членом-кореспондентом Академії моральних і політичних наук; це й було причиною його приїзду до маркізи де Вільпарізіс. Князь, чия дружина очолювала найза-критіший гурток у всьому Берліні, намагався добратися до маркізи не для того, щоб мати доступ до її дому. Спонукуваний марнославством, він уже кілька років поривався потрапити до Інституту, але, на своє нещастя, ніяк не міг набрати більше як п’ять академіків, схильних голосувати за нього. Він знав, що маркіз де Норпуа має не один, а принаймні десять голосів, і до них він, пішовши на переговори, міг би з’єднати ще кілька. Познайомившися з маркізом у Росії, де вони обидва були послами, князь являвся до нього в Парижі і всіляко уласкавлював. Але даремно князь прислужувався маркізові, вибивав для нього російські ордени, цитував його в артикулах про закордонну політику — він мав до діла з невдячником, з тим, хто всі ці його підходи, очевидно, за ніщо мав, бо він для нього і за холодну воду не взявся, навіть свого голосу йому не пообіцяв! Певна річ, маркіз де Норпуа приймав князя незмірно поштиво, навіть, не бажаючи завдати йому зайвих клопотів, «сам прибився до його порогу», а коли тевтонський лицар бовкнув: «Мені б хотілося стати вам за колегу», він переконано відгукнувся: «О, я був би щасливий!» Звісно, якийсь простак, як от доктор Коттар, сказав би собі: «Ну ось, він сидить у мене, йому залежало на тому, щоб прийти до мене, бо він вважає, що я фігура вища за нього, запевняє, що буде щасливий, якщо мене оберуть академіком, — він же, до лиха, відповідає за свої слова, — і, зрозуміло, він не пообіцяв проголосувати за мене лише через те, що йому це не спало на думку. Каже, що я людина авторитетна, мабуть, вірить, що до мене все з неба падає, що я матиму стільки голосів, скільки захочу, і тільки тому не пропонує мені свого голосу, але тільки-но я притисну його до муру і скажу в живі очі: «Ось про що я хотів вас попросити: проголосуйте за мене», — він неодмінно проголосує». Але князь фон Фаффенгайм простаком не був; він був, як висловився б доктор Коттар, «тонкий дипломат», і він знав, що маркіз де Норпуа дипломат не менш тонкий, свідомий того, що, проголосувавши за кандидата, він його втішить. Послуючи в різних країнах, а згодом ще й міністр чужоземних справ, князь на користь своєї держави, а також на свою власну, як оце тепер, вів розмови, знаючи загодя, що ось про це можна пробалакатися, а оце треба тримати за сімома замками. Хто як не він знав, що дипломатичною мовою говорити з ким означає пропонувати. І він вистарався для маркіза де Норпуа на стрічку святого Андрія. Але якби йому довелося здати справу своєму урядові з розмови, проведеної потім з маркізом де Норпуа, він міг би сформулювати її в депеші: «Я зрозумів, що обрав хибний шлях». Бо як тільки князь знову заговорив про Інститут, маркіз де Норпуа відповів у попередньому дусі: