У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

На селі віконтесу де Марсант обожнювали за її доброчинну діяльність, а надто тому, що в жилах її текла, зливаючись протягом століть, чиста кров найславетніших родів Франції, і завдяки цьому здавалося, ніби вона не «коверзує», як мовлять народні низи; вона трималася з ними дуже просто. Вона не боялася почоломкатися з убогою, горопашною жінкою, вона кликала її до себе в замок і давала їй хуру дров. Віконтеса славилася як щира християнка. Вона мріяла знайти для Робера казково багату наречену. Бути великою дамою означає вдавати з себе велику даму, тобто почасти бити на простоту. Ця гра обходиться незмірно дорого, тим паче що простота чарує, лише як інші знають, що ти міг би і не бути простим, тобто як ти дуже багатий. Коли я потім сказав, що бачив віконтесу, мене запитали: «Правда ж, вона чарівна?» Але щира краса своєрідна, незвичайна, і тому нам здається, ніби вона не краса. Я сказав собі лише в день зустрічі з віконтесою, що в неї маленький носик, яскраво-блакитні очі, довга шия і смутний вираз на личку.

— Послухай, — сказала маркіза де Вільпарізіс дукині Ґермант-ській, — до мене зараз має прийти жінка, з якою тобі неохота знайомитися; краще тебе попередити, щоб для тебе це не було сюрпризом. Зрештою можеш бути спокійна, більше я її в себе не прийму, але сьогодні вона тут з’явиться. Це Сваннова дружина.

Пані Сванн, бачачи, якого розмаху прибрала Дрейфусова справа і побоюючись, як би чоловікове походження їй не зашкодило, ублагала його ніде не говорити про безневинність засудженого. Коли Сванна не було, вона, без сорома казка, проповідувала найзапекліший націоналізм; зрештою вона наслідувала в цьому пані Вердюрен, у якої дозрів прихований досі міщанський антисемітизм і вибухнув вулканом. Пані Сванн дійшла до того, що вступила в антисемітські жіночі ліги, які почали тоді виникати і нав’язувати стосунки з аристократками. Може здатися химерним, що далека від того, щоб їх наслідувати, дукиня Ґермантська, за-приязнена зі Сванном, рішуче опиралася його таємному бажанню познайомити з нею його дружину. Але згодом ми побачимо, що винен тут був своєрідний характер дукині, яка вважала, що вона «не мусить» робити того й того, і деспотично накидала свою великосвітську «вольну волю», вельми свавільну.