Тореадори з Васюкiвки
- Автор: Нестайко Всеволод Зіновійович
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: А-Ба-Ба-Га-Ла-Ма-Га
- ISBN: 966-7047-44-X
- Жанр: Детские и приключения
Электронная книга - «Тореадори з Васюкiвки». Краткое содержание книги:
Взагалi велосипед зараз — це основний на селi транспорт. Так каже дiд Салимон. У мiстi на велосипедах тiльки дiти й спортсмени їздять, а в селi усi. У мiстi ви старої жiнки на велосипедi зроду не побачите. А в нас яка-небудь сiмдесятилiтня баба Палажка педалi накручує, аж гай шумить, i нiхто й не дивиться, нiби то не стара баба на велосипедi, а дiвчина-спортсменка.
Я люблю своє вело, як колись, мабуть, козак-запорожець коня любив. Навiть уявляю, що це мiй кiнь бойовий. I я лагiдно називаю його кiнським iменем — Вороний. Бо в нього чорна рама.
I здається менi — нi в кого в свiтi нема такого баского коня, як у мене.
— I-го-го-о! — так голосисто заiржав вiн на все поле, що я аж захрип.
Хiба є для такого коня якi-небудь перешкоди!
Гоп-ля! — з ходу перескочив вiн якийсь дрючок, що лежав на дорозi.
Гоп-ля! — перескочив вибоїну.
Го… Геп! Ляп! — перескочив я кермо велосипеда, пролетiв кiлька метрiв у повiтрi i з усього розмаху гепнувся пикою у рiдке багно.
А щоб… Тьху!
Тьху!
То була не просто калюжа, як менi здалося. То був рiвчак ущерть залитий водою.
Мiй Вороний лежав на боцi, якось трагiчно, неприродно задравши вгору переднє колесо. Я пiдiйшов до нього, i зойк розпачу й горя вирвався з моїх грудей. Переднє колесо було скручене у якусь страшну спiраль. «Восьмьорка»! Такої жахливої «восьмьорки» я ще нiколи не бачив.
А до села кiлометрiв зо два.
От халепа! I чого я такий нещасливий! Завжди так. Тiльки менi трохи легше стане, тiльки настрiй покращає, тiльки здасться, що життя усмiхається менi зяову, як доля одразу — лясь! — по пицi. I я в калюжi. Ех!..
Пiдвiв я свого Вороного, обняв за кермо i пошкутильгав до села, тягнучи за собою. Як просто так iдеш, то рiдко кого й зустрiнеш. А як не хочеш нiкого зустрiти, то на кожному кроцi:
— Ай-яй-яй!
— Що ж це ти iздєлав?!
— Ого-го!
— Оце «восьмьорка»?
— А-яй-яй!
А вже бiля самої хати на Павлушу наткнувся. Вiн саме виходив з своєї хвiртки.
Побачивши мене, Павлуша не змiг втриматися вiд здивованої усмiшки. Я спересердя тiльки плюнув у його бiк i тут же, як на зло, спiткнувся. Павлуша засмiявся.
— Дурень! — крикнув я, нервово сiпаючи велосипеда, що застряв у хвiртцi.
Вiн не вiдповiв. Одвернувсь i пiшов собi вулицею.
Дiд глянув на понiвечене колесо i спокiйно спитав:
— Що — трактора на таран брав, га?
Я тiльки зубами скригнув. З дiдом сваритись я не мiг. Хто ж менi тодi Вороного вилiкує? Дiд мiй умiв усе на свiтi. Що б я не зламав, не скрутив, не зiпсував, я завжди iшов до дiда. I вiн мене виручав. Хоча завжди говорив при цьому рiзнi поганi слова. Але я до них звик.
От i зараз я зiтхнув i мовчки з надiєю глянув на дiда. Дiд у свою чергу зiтхнув i сказав:
— Принеси плоскогубцi, обценьки й молоток.
Я не примусив його повторювати. Блискавично метнувся в сарай по iнструмент. I дiд одразу взявся до дiла.
— Варвар! — дiд любив перекручувати слова. — Тiльки й знаєш золотi верби вирощувати… Вредитель! Колорадський жук! Не на велосипедi тобi, а на коровi їздити. Багамот! Отак колесо iскрутить! Та це ж треба умiти! Десять злодiїв будуть спецiально крутить i так не скрутять. Коли б тебе так поперекручувало, щоб знав, як їздити. Уголовник!
Я мовчки слухав i тiльки раз у раз зiтхав, показуючи своє каяття. Дiд любив, щоб я каявся. Коли я каявся, вiн робив для мене все на свiтi.
Провозився дiд аж до пiзнього вечора. Але колесо стало, як новеньке, нiби тiльки що з магазину.
У дiда мого були золотi руки. Якби менi такi руки. Мої тiльки шкоду робити вмiють. Ех!
Роздiл XIII
Недарма цей роздiл тринадцятий, бо трапляється в ньому рiч надзвичайна, незбагненна i загадкова. Таємниця трьох невiдомих
Наступного дня я вже виїхав на своєму Вороному, як нiчого й не було. Правда, тепер я їхав обережненько, об'їжджаючи кожну ямку, кожний камiнчик, кожну калюжку.
Дiд стояв бiля ворiт, нiби просто так собi, але я помiтив, що вiн скоса позирає на моє переднє колесо, йому було цiкаво, як воно крутиться. I вiн, видно, був задоволений своью роботою.
Я проїхав до кiнця нашої вулицi i повернув на центральну, Шевченкiвську, що вела через усе село в поле. Вже минав останнi хати, як почув позаду дидиркання мотоцикла. Я звернув з колiї, щоб дати йому дорогу, i обернувся. Мене наздоганяв якийсь вiйськовий у шоломi i великих мотоциклетних окулярах-крагах, якi закривали пiв-обличчя.
Порiвнявшись зi мною, вiйськовий раптом загальмував.
— Рень? — коротко спитав вiн i, коли я кивнув у вiдповiдь, простягнув менi якийсь конверт. I одразу дав газ i рвонув уперед.
Я так розгубився, що упустив конверта на землю. I поки пiднiмав, вiд мотоциклiста тiльки курява на дорозi лишилася. Я встиг лише помiтити, що то був офiцер: чи то старший лейтенант, чи то капiтан (чи три, чи чотири зiрочки на погонах). А обличчя — щоб мене розстрiлювали — не впiзнав би. Тiльки й запам'яталося, як бiлозубо сяйнуло оте коротке «Рень?» на засмаглому, припорошеному обличчi… I окуляри на пiв-обличчя, i зелений шолом…
Я глянув на конверт:
«Явi Реню. (Цiлком, таємно)»
Занiмiлими пальцями розiрвав конверт i витяг листа:
«Сьогоднi, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль приходь до розбитого доту у Вовчий лiс. У розколинi над амбразурою знайдеш iнструкцiю, що ти мусиш робити.
Цього листа треба негайно знищити. Справа надзвичайно важлива i секретна. Нiкому нi слова. Щоб тобi було легше зберiгати таємницю, ми поки що не називаємо себе
Отже, рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль.