Тореадори з Васюкiвки

Роздiл Х

Я вiдвiдую дiда Салимона. Неймовiрнi дива

Дiд Салимон сидiв на призьбi i кришив у вiдро картоплю для льохи. Голова його була обмотана мокрим рушником, i вода з рушника текла по обличчю i повисала сяйнистими краплями на сивих вусах. Дiд кривився й стогнав.

«Це ж вiн на весiллi перепив», — догадавсь я. Ще, чого доброго, туроне, розмовлять не стане.

— Драстуйте, дiду, — несмiливо привiтавсь я.

Вiн не вiдповiв, тiльки кивнув.

— Похмелитися б вам, — спiвчутливо сказав я.

Вiн, застогнавши, заперечно похитав головою. Я згадав — дiд Салимон нiколи не похмелявся, десь вiн вичитав, що похмеляються тiльки алкоголiки, i вiдтодi завжди стiйко перемучував похмiлля.

Я тупцявся на мiсцi, не наважуючись заговорити. Вiн запитально зиркнув на мене i нарештi розтулив рота.

— Тобi що? Меду?

— Та нi! Нi!

— А що?

— Та ви ж погано себе почуваєте…

— Нiчого. Що тобi?

— Та хотiв розказати дещо i попитать…

— Розказуй.

I я розказав дiдовi все i показав фотографiю. Дiд Салимон вислухав мене уважно, потiм глянув прямо у вiчi i сказав:

— Я знаю. Я теж усе бачив.

У мене на потилицi задерев'янiла шкiра.

— I ви… теж… бачили… привид?

— Бачив, — спокiйно сказав дiд Салимон i пiдвiвся. — Ходiмо!

«Значить, правда, — у вiдчаї подумав я. — Значить, привиди реально iснують. Значить, пiсля смертi людина, людський дух за фiзичним законом Ломоносова — Лавуазье точно перетворюється на привид. I не уникнути менi тенетiв попа Гоги. Доведеться-таки бути ченцем».

Дiд Салимон повiв мене в садок. Бiля вуликiв зупинився.

— Тс-с! — приклав вiн палець до губiв, потiм показав на каплицю: — Дивись.

У чорному отворi напiвпрочинених дверей каплицi у глибинi щось бiлiло Але не можна було розрiзнити що.

I раптом звiдти почувся сухий, якийсь дерев'яний стук.

«Кiстки! — похолов я. — Мрець пiдводиться».

Бiле з темряви почало наближатися до дверей — вимальовувалося все чiткiше, чiткiше, чiткiше… I враз у отворi з'явився… лелека.

— Ясно? — усмiхнувся дiд Салимон.

Лелека! Лелека!

Так он воно що! I стук — це ж лелечий стук дзьобом. Так, виходить, не привид, а лелека. Звичайнiсiнький лелека. Тю! Так це ж здорово! Це ж прекрасно! Отже, нiяких привидiв не iснує. I не треба менi ставати ченцем, I пiп Гога може тепер кукати. Можна йому показати носа. Ур-ра! Дiду! Дайте я вас поцi…

Але що це? Я приглядаюсь i бачу, що лелека… без голови. Ворушиться, переступає ногами, а голови нема. Тiльки тулуб, крила i ноги.

«Мабуть, вiн сховав ii пiд крило, — вирiшив я i подумав: — А чи може людина сховати голову пiд крило… тобто пiд руку?» I чомусь вирiшив, що може, i подумав: «То, мабуть, привид без голови саме так i робиться».

Я пильно придивляюся до лелеки i раптом помiчаю, що — нi! — голови таки нема. Оно там, де мусить починатися шия, — рiвне мiсце. Якби вiн сховав голову пiд крило, то хоч шию було б видно, а так…

— Дiду, — вражено питаю я. — Дiду, а де ж його голова?

— Що? Голова? — нiби не розумiючи, перепитує дiд Салимон i раптом iз стогоном хапається за свою голову: — Ой голова! Голова!

— Що з вами, дiду? — лякаюсь я.

— Ой! Так болить, так болить, що не можу! Нi! Краще вже зовсiм без голови! — каже дiд i раптом, схопивши себе руками за голову, зриває її з шиї i жбурляє в кущi. I голова його котиться по землi, важко пiдскакуючи, як кавун. Авжеж, як кавун! Дiд же Салимон — баштанник.

Я вiд жаху завмираю. А дiд стоїть поряд зi мною — без голови, у бiлiй сорочцi — i розмахує руками. Певне, вiн щось говорить, але я не чую, бо ж нема голови.

I тут я розумiю, що дiд Салимон — привид. Той самий привид, якого я бачив позавчора уночi.

I ще раптом я помiчаю, що вулики, бiля яких ми стоїмо, — не вулики, а… гроби… П'ять притрушених землею трухлявих гробiв.

I враз вiко одного з гробiв заскрипiло, пiднiмаючись, i звiдти вистромилась… голова попа Гоги.

— Здоров, рибалко! — I пiп Гога зареготав: — Го-га-га!.. Го-га-га!.. А ти вже думав… Ось-ось-о! — вiн показав менi рукою «носа». Потiм враз став серйозний, спохмурнiв i мовчки закивав гачкуватим пальцем, кличучи до себе. I посунувся у гробу, даючи менi мiсце.