Офіцерський корпус Армії УНР (1917—1921) кн. 2

«Поповнюватися бригада мала старшинами галичанами з запасової бригади і тими, що стало напливали, як уже згадувалося, з ріжних напрямків та прибуваючими з Ланцута бувшими денікинцями. Ще за мого перебування в Ланцуті почали прибувати туди з ріжних таборів (переважно з Аомбії під Краковом) старшини і стрільці інтернованих там московських «білих» відділів. Можливо, що частина з них ішла до української станиці свідомо і в денікинській армй служила в силу незалежних від них обставин, але більшість ішла туди, щоби попасти в ліпші умовини життя. Справді, вигляд прибуваючих до станиці бувших денікинців був жахливий: я бачив не одного старшину буквально без штанів, в одній білизні, а про стрільців немає що й казати. До штабу дивізії почали були прибувати потроху ці поповнення після короткого вишколення їх в Ланцуті»{245}.

Поповнення Дієвої армії УНР старшинами та козаками відбувалося ще з двох джерел. Перше — мобілізація на територіях, звільнених від більшовиків, переважно на Поділлі. Причому більшість вояків, покликаних до Української армії, залишалися з нею до остаточного розформування влітку 1924 р., адже виявилися переконаними противниками радянської влади. На територіях, зайнятих поляками (на Волині та Київщині), діяли вербункові бюро, куди теж вступали добровольці — старшини та козаки. Крім того, значний відсоток російських офіцерів українського походження було мобілізовано польським командуванням на території Польщі й спрямовано на службу до Армії Української Народної Республіки.

Друге джерело поповнення армії — українці — військовополонені Червоної армії — із часом виявилося ненадійним. Наплив їх припав на вересень-жовтень 1920 р. — після розгрому поляками під Варшавою кількох радянських армій. Полонені масово записувалися до Дієвої армії УНР або Російської білогвардійської армії барона Врангеля, щоб потім, скориставшись першою ж можливістю, перейти на бік червоних і повернути зброю проти Армії УНР{246}. Окремі старшини, що колись служили в РСЧА, виявилися членами підпільної більшовицької організації, яка передавала розвідчі дані ворожій стороні.

Певний час в Армії УНР, у складі 5-ї Херсонської дивізії, служило чимало колишніх вояків Галицької армії. Однак у ніч з 25 на 26 серпня 1920 р. за наказом президента ЗУНР Євгена Петрушевича 183 старшини і 120 підстаршин та стрільців залишили Армію УНР та попрямували до Чехословаччини, де влилися до Української бригади у м. Німецькому Яблонному, яка складалася майже винятково з галичан. Дезертирство галицьких вояків з Дієвої армії було протестом проти підписання угоди між Петлюрою та Пілсудським, за якою Головний Отаман УНР відмовлявся від Східної Галичини на користь Польщі{247}.