Листя землі. Том 2

І як я сеє прогалакала, на весь білий світ, стовп вогняний виріс серед степу, у млі ранку зимового, виріс стовп вогняний просто очей моїх, а на стовпі вогняному стоїть Нестор Семирозум і пише чорнилами червоними на хмарках сірих, млистих, наче папір, у сувої вітерцем верхнім скручених, пише чорнилами червоними про усе сеє, що діється на землі. Далєй сей стовп вогняний погас і видиво Нестора Семирозума в очах моїх погасло, лише небо по той бік хмарок прозористих багряне-багрянюще, наче тії червоні чорнила, якими писав Нестор Семирозум, по небу розлилися. А се уже сонейко сходило.

Дак я повернулася до Наталки, на станцію, розказую, що перепустку знайшла. А на станції — люду-люду, тижнями лежать, білетів не можна добитися. Що нам робити? «Господи! — подумки волаю. — І ти, Несторе Семирозуме! Як ви уже допомогли мені знайти перепустку, не дали, щоб я пішла на річку та кинулася сторчака, однесла жабам свою голову, дак помагайте і далєй!» І стала я коло віконця каси, наче хто мене за руку узяв та підвів, хоч усі знали, що білетів нема і не буде, і ніхто не товпився. Раптом відчиняється віконце каси — є два білета! Я дістаю з-за пазухи Іроші, беру білети для себе і для Наталки. Усі схопилися, до каси, а білетів уже нема, віконце зачинилося, наче ніколи й не одчинялося. Я до Наталки: «Біжімо скоріше!» Бо ми ще не знаємо толком, на яку путь бігти. І біжимо ми з Наталкою, запитуємо у тих, у сих, біжимо, не знаючи куди. Аж ось він, наш поїзд. Вскочили ми у вагон, а тамочки таке робиться! Юрмляться, давлять одне одного люди, а злодюжки — по речах. Але у мене уже нема чого красти. І ось ми нарешті рушили.

Дак зійшли ми на станції, проїхавши кілометрів із сто, як нам радили. І подалися у степ ферму шукать. А се уже Різдво, а у нас у роті — ані росинки. Коли ось іде з поля жінка якась, розпитала нас, завела до свого двору і по лепйошці нам дала. Яка ж вона була солодка, тая милостиня її! Як ми їх оплакували, тії лепйошечки, що сьогодні Різдво і се ж маємо ми сніданок такий. А тади пішли, як нам жінка показала, прийшли на ферму і наступного дня уже до роботе стали. Дак Наталку узяли на базу робить, а мене — у сад радгоспний послали. На базі ж хоч якогось жмиху з бавовни чи буряка кормового ухопиш, а в саду зимовому — що? Триста грамів борошна на день видадуть — і живи як хочеш, а не хочеш жити — помирай. Дак тоді був буряк кормовий для мене — і пряник тепер не такий смачний. Думала: діждатися б того часу, коли я кормового буряку уволю наїмся. І Йшла я у поле, мо'. думаю, як у тридцять третьому годі, мерзлу картоплину де знайду. А там поля самим ячменем засіяні, а картоплі вони не знають садити, не росте там картопелька. Бачу, скирта соломи даленіє. Піду, думаю, до тої скирти, невже ж нічого не натрушу собі? Іду, ледве ноги тягну, а попереду мене по стерні засніженій наче сонячний зайчик — стриб, стриб. А се мене уже Нестор Семирозум до тої скирти вів, а його сам Господь на таке благочинство благословив. Бо муки мої довжелезні, бо голод мій бачив. Знімаю я верхню спідницю із себе, розстеляю по землі коло скирти і потерть, що під соломою, вію. І думаю: що упаде, на моє щастя, те моє. Падає на спідницю трохи зерна, і груддя землі надає. А потерть вітер убік відносить. Навіяла я собі так із добрі пригорщі. Приходжу у барак, висипаю, що навіяла, на край столу, грудочки землі — сюди, а ячмінь — сюди, і болєй жмені ячменю навибирала. Яке ж це у мене щастя є, що я вже той ячмінь маю! Плита топиться, я теє зерно на плиті підсмажила, пляшкою на стільниці перетерла. А казанок я ще з тюрми мала, його не вкрали разом із сумкою. І зварила я тую кашу, не кашу, а той супчик. Пахне воно як! Жінки в бараці на мене дивляться і губи облизують. А се ж вони усі на базі робили, а тамочки щодня щось та дістануть. Я наготувала, поїла. Другого дня по роботі знову іду до тої скирти. І так я довгенько ходила, покуль усю потерть не перебрала, не перевіяла. Тади дивлюся, а сонячний зайчик наче далєй по степу пострибав. Пройшла я трохи далєй, а тамочки — ще скирта… І так прийшлося, що весни діждалася. Уже я бригадиром у саду роблю. Уже мені видають щодня по літерці перегону, а коли і сиру трохи перепаде. Тади персики стали дозрівать. Уже до мене люди ідуть, просять. Восени стали возить із поля помідори. Де який роздушений, я — у діжечку, вони сік пускають. Людей малярія перетрясе, до мене приходять, сочок той п'ють, легшей стає. «Сяя хохлушка щось знає…» — кажуть. А я одвічаю: «Єдине, що я знаю, добрі люди, се голод. Бо я його терпіла усю жисть свою, із дєтства свого». А про себе думаю: «У них туточки свій Бої; навіщо їм мій Бог, хай мій Бог буде зо мною, у душі моїй». І ні до кого вже з моїм Нестором Семирозумом, Книжником Божим, не признавалася, а берегла в самій собі, як вода текуча промінь сонця береже…