Листя землі. Том 2

І усю жисть мою стоїть Нестор Семирозум свічкою-обітницею над церквою пакульською, у душі та пам'яті, що сяєвом тої свічки, як сонечком великоднім, осяяні.

А ще ж мої батьки у колгосп не захотіли іти. А проживали ми у Пакулі на кутку, що Муравицею здавна зветься, навколо ліси, луки та болота торф'яні, а землі доброї мало. Дак ми кожну латочку обходжували, кожну грудочку землі між пальців своїх, чорних од роботи, пересівали. А в колгоспі од самого початку робилося — як попало, через теє і не ішли у колектив батьки мої. Дак вони, активісти, налетіли на наше дворище, хапали де що бачили. Дві бригади, одна пакульська, із голоти місцевої, а друга — наїжджа, із Мрина, а мо', ще одкуль далєй. Збіглися вони водно і, де що було у нас, позабирали, зосталося у нас тольки півтори копи околоту. А се ж уже осінь, уже зимою близькою із-за Сіверських лісів, із-за Невклі віє, а нас — четверо душ. І Це ж принесло дядину, коли бригади гніздо наше розбурювали, дядина і гомонить до них: «Хоч картопельку тую уже не забирайте…» А вони одразу ж похопилися, бо не знали про картоплю: «А де бульба?!» — «А тамочки, на лучці, картопельки у них трохи єстяка…» — піднеслася дядина. Підсобила, пожаліла нас… Вони усю тую картопельку, на лучайці, за вигоном, викопали, покидали на підводи добро наше та й подалися геть. «Пишуться, пишуться усі діла ваші злі рукою Нестора Семирозума, чорнилами червоними на білих оболоках!» — гукнула я услід, а вони тольки реготнули, бо на силі почувалися і одним днем жили, у день завтрашній не заглядали. Дак подалися вони з двору, а ми — зуби на полиці порожні. Добре, що хоч із хати не вигнали чи до ведмедів не завезли, як інших.

Є, є що спом'януть за свої літа…

І вписую їх до Книги днів кривавими чорнилами, як Нестор Семирозум, Книжник небесний, що діяння людяцькі до Книги розгорненої записував, з якої сім янголів на Суді Страшному читатимуть.

Матка піде було, півпуда борошна купить чи на яку лахманину виміняє, лепйошки пече і в березі Невклі, коло причалу продає. А там щодня базарчик був, бо пароплави і баржі причалювали, і зі степу люду наїжджало, і робітники цегельні грошики свої на причалі проїдали та пропивали. Се якось почалапала у неділю на причал, а міліція базарчик па причалі оточила, мринська, і усе чисто забрала. Мати повернулася додому, плаче гіркими слізьми: се нас, каже, неділя покарала, що забрали у мене усенне. А ми ранєй у неділю до базару не ходили, Бога боялися, а се матці прийшлося, бо горе примусило. Стягайся ми ще на півпуда борошна, напекла матка хлібців і в четвер ранесенько, ще й не розвиднювалося, погалайдала на базарчик той. Та не селом погалайдала, а щоб скоріше — через Муравщину. А там дорога низом та низом і верболоззя над дорогою, далєй очерети і болота. Дак йон, бандюга, перестріває матку нашу коло болота, з кущів та очеретів виходить і забирає у неї хлібці тії. «Залиш дєтві моїй хоч кусничок!..» — матка просила. А йон до неї звіром: «Як хочеш іще свою дєтву побачити, то ходи, молодице, бо осьдечки ножем пірну, дак уже нікуди не підеш, а п'явок болотних кровицею своєю годуватимеш». Злющий бандюга, бо добріший усього б не одібрав, подумав би: хоч хлібеня для дєтви її залишу, бо вернеться вона, плачучи, додому, а дітки їсти попросять. А йон усе чисто одібрав. Дак матка наша повернулася із планами великими додому та й каже до нас: «А тепер уже — усе. Що хочете, теє і робіть». Сестра моя утішає матір: «Як-небудь переживемо лихо. Уже скоро весна, а там — літечко і жнива…» І ревуть обоє. А я вийшла у двір, дивлюся на церкву пакульську на горі, що хоч і без хреста, а крила-бані над селом розпростерла, і молюся до Нестора Семирозума, що у пам'яті моїй золотою свічкою-обітницею у небесах сяє, горе людськеє на білому оболоці записуючи: «Поможи нам, Божий Книжнику, замов словечко перед Господом, до якого ти вхожий, за нас, бідних, нещасних». А Нестор Семирозум і галакає до мене з неба, а мо' — із душі моєї розтерзаної: «Не владний я, людиночко, над виром житейським, а поставлений літа і дні людські записувати для Бога, і тольки. Але ще багато паперу не списаного у Книзі твоїй, ще довго тобі судилося слізьми і кровицею до неї вписувати, добро на землі множачи». Аж і правда його — дожили ми якось до жнив. Рвали листя з липи, квіт акацій, намнемо того листя та квіту, та назбираємо у полях картопельки, що вона за зиму перемерзла, а крохмаль у ній ще є, та змішаємо того листя, квіту і крохмалю, та напечемо лепйошок. А вони ж такі, наче коров'ячі кізяки, а мусиш їсти, бо їсти хочеться. Дак ми тії лепйошки їмо і лихо нас їсть.