Ранок дня не визначає [Денят не си личи по заранта - uk]

— Звісно, що не пусті балачки. Коли б це було так, ви б не підпоювали Франка й не розпитували про неї. На ваше нещастя, Франк не знає про цю програму нічого певного, як, до речі, і я. Ну, а щодо елементарних речей, то про них писалося і в пресі, хоч і не згадувалась ніяка програма.

— Я не читав. Заглибився у фінансову сторінку…

— Вам і не треба читати, хіба що для самоосвіти. Інформація завжди відповідно фільтрується. Важливо, що коли ми не винищимо одне одного атомними бомбами, то неодмінно дійдемо до прихованих механізмів думки — як об'єкта впливу і як знаряддя впливу. І що б там не базікав ваш Франк — це зовсім не якісний стрибок, а все те саме: геній руйнування як найвищий прояв людини! Скорпіон, що гине від власного жала.

Він дивиться на годинник.

— Здається, можна вирушати.

Ніч надворі озвучена глухим тупотінням дощу. «Мерседес» стоїть на тому ж місці, де ми його залишили.

— Будемо сподіватися, що нам не встигли підкласти бомбу, — кидаю я, коли ми біжимо під дощем до автомобіля.

— Про бомбу не знаю, але цей тип став так, що ми навряд чи виїдемо, — зауважує Сеймур.

Упритул за «мерседесом» прилаштувалася вантажна машина з величезним фургоном; годі й думати посунути її. А тип, про якого згадав Уїльям, став попереду — притиснув свій «фольксваген» майже до бампера нашого автомобіля, а сам, звичайно ж, зник.

— Він поставив його на ручне гальмо, — констатує американець, роблячи спробу відкотити «фольксваген» трохи вперед. — Не знаю, як ми виберемося…

— Не виберетеся, містере, — лунає у нас за спиною чийсь голос. — Цього разу вже не виберетеся.

Обертаюсь, аби пересвідчитись, що це голос того безбарвного чоловіка — Добса. Поруч нього стоїть якийсь незнайомець. В руках у них пістолети з глушителями.

— Заберіть свої праски, — спокійно каже Сеймур.

— Зробимо й це, та спершу заберемо вас, — відповідає Добс.

Гумор специфічний, притаманний поліцейським і дрібним гангстерам. Вони тицяють нам у спини пістолети, підказуючи, що треба йти.

Нічний морок, лопотіння дощу, безлюдна стоянка і до всього ще й пістолети… Чинити опір безглуздо. Підходимо до величезної машини й, підкоряючись коротким наказам, опиняємося в череві фургона. В кабіні шофера не видно, та щойно зачинилися металеві дверцята фургона, як гуркіт могутнього мотора й тремтіння підлоги під ногами свідчать, що ми вже в дорозі.

Всередині майже порожньо, якщо не брати до уваги дві лави, встановлені одна проти одної уздовж фургона, й кілька ящиків у протилежному від нас кутку. Над головою блимає електричний ліхтарик, вмонтований у стелю.